Як вже повідомляло наше видання, 19 червня в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі відбулося відкриття унікального просвітницько-виставкового проєкту «Опір на тимчасово окупованих територіях України». Проте застиглі артефакти російського терору – це лише частина правди. Справжнім оголеним нервом того дня стала панельна дискусія «Голос з окупації: Досвід вистояння, управління та волонтерства», під час якої лідери Горностаївської громади Херсонщини розповіли, як це – тримати український стрій під дулами автоматів. Журналіст Proslav, який модерував розмову, зафіксував кожне слово цієї історичної сповіді.
До повномасштабного вторгнення Горностаївка була квітучим селищем на березі Каховського водосховища із населенням близько шести тисяч осіб. Сьогодні ж там панує російський терор, а кількість мешканців скоротилася в рази.
Заграва над Каховкою та стихійний спротив
Першим під час дискусії узяв слово очільник Горностаївської селищної військової адміністрації Дмитро Ляхно. Він керував громадою в окупації десять місяців, п’ять з яких провів у російській катівні. Його ранок 24 лютого 2022 року почався із заграви над сусідньою Каховкою. Вже о 10-й ранку ворожі війська стояли на греблі водосховища, відрізавши громаду від вільної України.
Керівництво селища не опустило руки. Одразу постало питання продовольчої безпеки. Дмитро Ляхно розповів, як вони рятували ситуацію з хлібом: шукали борошно, домовлялися про передачу дріжджів човнами через річку під загрозою обстрілів, запускали пекарні та стримували ціни в магазинах. Також було зауважено, що чимало небайдужих на початку війни всіляко намагалося допомогти українським військовим.
Справжньою несподіванкою для росіян стала позиція місцевого населення. 8 березня, коли ворог очікував покори, Горностаївка вийшла на багатолюдний проукраїнський мітинг.
«Коли вони заїхали, то дуже дивувалися, адже їхній наратив розповідав, що ми будемо зустрічати їх із хлібом-сіллю. До мене прийшли місцеві колаборанти разом із росіянами: «Как настроение, как население относится к русским?». Я відповів: «Громада проукраїнська була, є і залишиться. Ви ж прийшли не з тортом, а зі зброєю». Вони цього не могли збагнути», – згадує Дмитро Валерійович.
Особливим символом надії для місцевих тоді залишався український стяг. Як зазначив посадовець, синьо-жовтий прапор біля селищної ради окупанти зняли лише на початку липня, а на інших закладах він майорів аж до серпня: «Багато хто казав: приїжджали люди, дивились, і якщо прапор висить – значить, все нормально, значить, тут Україна».
Також очільник Горностаївської СВА розповів про спробу ворога використати їх для пропаганди. Коли відомий колаборант Віталій Гура привіз російську гуманітарку і наказав роздавати її під камери, керівництво громади категорично відмовилося, заявивши, що мають власні запаси для своїх людей.
Зрив фінансової окупації та кадровий голод ворога
Керуючий справами виконкому Горностаївської селищної ради Антон Кирпота доповнив картину цивільного спротиву, розповівши про невидимий, але критично важливий фронт – управлінський та фінансовий. За його словами, після 24 лютого посадові інструкції працівників виконувалися лише на десять відсотків, решта 90% їхнього часу йшли на елементарне життєзабезпечення людей. Величезну роль у цьому відіграла місцева молодіжна рада, яка стала рушійною силою волонтерського руху.
Кирпота згадав, як громада чинила опір введенню російського рубля. Фахівці банків та небайдужі мешканці об’єдналися, щоб допомогти пенсіонерам знімати готівку та проводити безготівкові розрахунки, аби зберегти обіг української гривні. Водночас він звернув увагу на колосальну проблему окупантів:
«У гіркому досвіді окупації та допитів ФСБ була маленька частинка радості. Ми побачили, що російська окупаційна армія має величезну проблему з кадровим потенціалом. Із людським ресурсом та зброєю у них усе добре, а от зі справжніми спеціалістами, які здатні забезпечувати життя – катастрофа. Саме тому вони не спромоглися організувати належну управлінську чи освітню роботу», – зауважив Антон Вікторович.
Рятувала найцінніше – шкільну документацію: про спротив освітян Горностаївки
Надзвичайно щемливою стала розповідь директорки Горностаївського ліцею №1 Любові Степанової. Окупанти чинили шалений тиск на освітян, намагаючись зламати систему і змусити школи працювати за їхніми стандартами. Проте колектив ліцею обрав інший шлях. Спочатку вони оголосили канікули, потім перейшли на дистанційне навчання. Навіть в окупації вчителі намагалися підтримувати життя: за власні кошти купували фарбу, оновлювали дитячі майданчики та щодня чергували у порожній школі, щоб захистити її від мародерів.
Коли ситуація стала критичною, директорка ухвалила рішення виїжджати, рятуючи найцінніше – шкільну документацію.
«Я виїжджала у серпні. Забрала з собою три ноутбуки, один з яких був головним робочим, із усією документацією та флешками. Ховала їх як могла. На російському пропускному пункті я стояла з цими трьома комп’ютерами в руках. Той, що найважливіший, поклала на саме дно під речі і думала: «Ну вже як повезе, так повезе». І, мабуть, Господь був на моєму боці – просто перед моїм заходом на огляд щось сталося, машини почали від’їжджати, і я дивом пройшла без перевірки. Сьогодні наш ліцей успішно працює дистанційно. Наші вчителі – справжні герої. Сидячи в коридорах під обстрілами з ноутбуком на колінах, вони продовжують вести уроки», – зі сльозами на очах розповіла Любов Володимирівна.
30 ворожих блокпостів і порвані скати: волонтерство під прицілом
Журналістка та координаторка українського волонтерського штабу у 2022 році Любов Рудя поділилася досвідом роботи в умовах повної інформаційної та логістичної блокади. Вона розповіла, що волонтерити в окупації – це не просто роздавати готові пакунки, а щоденно ризикувати життям.
Увесь колектив ліцею, садочків та небайдужі селяни ліпили вареники, створюючи стратегічний запас. Це врятувало життя пацієнтам місцевого психоневрологічного інтернату, де перебувало понад 300 хворих людей, яких окупанти залишили без забезпечення (а згодом просто викрали і вивезли до росії). Гуманітарку, ліки та дріжджі доводилося діставати титанічними зусиллями.
«Ми налагодили логістику через «Нову пошту» до Запоріжжя, а звідти мусили везти допомогу через 30 ворожих блокпостів. Пам’ятаю, як ми їхали через Антонівський міст і наскочили на їхні шипи. Пробили два скати. Довелося стояти просто на російському блокпості поруч із військовими і чекати, поки нам із Олешок привезуть відремонтовані колеса. Ми вистояли тоді не тому, що були якимись особливими. Ми вистояли, бо в найважчий час поруч виявилися люди, готові допомогти», – наголосила Любов Михайлівна.
Переломним моментом став серпень 2022 року. Третього серпня російські силовики викрали очільника громади Дмитра Ляхна та керівника терцентру Олександра Слісаренка (доля останнього невідома й досі). Тоді ж почалися збройні допити решти активістів. Ляхно провів у російській катівні п’ять місяців. Він розповів жахливу історію про те, як росіяни закатували брата його дружини, а матері загиблого влаштували психологічний терор, вивізши її на кладовище нібито для прощання. Цей біль став нагадуванням про справжнє обличчя «руского міра».
Рефлексії: історія, що пишеться сьогодні
Історії горностаївців викликали глибокий відгук у залі. Психологиня Тетяна Кузьменко, ділячись рефлексіями, зізналася, що такі зустрічі є своєрідним холодним душем для тилових регіонів:
«Багато людей у центральних регіонах, куди, на щастя, не дійшла окупація, перебувають у певній зоні комфорту. Відсутність цієї болючої інформації викривляє реальність. Тому такі розмови життєво необхідні. Вони дають ресурс і розуміння того, чому ми маємо тримати стрій».
Свою думку висловив і кандидат історичних наук, музейник Тарас Нагайко. Він підкреслив колосальну цінність усної історії:
«Ваш досвід – це презентація ідентичності громади. Те, що ви робите, зберігаючи пам’ять та свідчення, є безцінним. Ми не можемо чекати десятиліттями, щоб осмислити цю війну. Усна історія має фіксуватися просто зараз, по гарячих слідах. Це наша зброя у боротьбі за правду».
Історик також додав, що розуміє біль окупації, адже його родина пережила подібний жах на Київщині навесні 2022 року.
Ця дискусія стала болючим, але вкрай необхідним щепленням від байдужості. Як влучно підсумували гості з Херсонщини: ворог може окупувати територію, але йому ніколи не вдасться окупувати душі українців.
Нагадуємо нашим читачам, що повну експозицію проєкту «Опір на тимчасово окупованих територіях України» (з її чотирма зонами матеріального, ментального та освітнього терору, а також інсталяцією «Ключі, що чекають») до завтра, 25 червня, можна буде оглянути в читальному залі Сигізмунда ІІІ Університету Григорія Сковороди в Переяславі. З 26 червня виставка змінить дислокацію та переїде до мистецької галереї КЗ «Переяславський ЦКМ», аби до щонайменше 19 липня бути доступною для ще ширшого кола містян. Не пропустіть нагоду побачити живі докази нашої боротьби.
Просвітницько-виставковий проєкт «Опір на ТоТ України» був створений ГО «Академія розвитку громадянського суспільства» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» у партнерстві з ГО «Асоціація української миротворчої школи», ГО «Центр близькосхідних досліджень», Університетом Григорія Сковороди в Переяславі, Відділом культури і туризму Переяславської міської ради, КЗ «Переяславський ЦКМ», Радою ВПО Переяславської громади за інформаційної підтримки Proslav. Проєкт представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду Відродження.
