Сьогодні, 25 травня, глибока скорбота знов огорнула Переяславщину. До рідного села Семенівка Студениківської громади «на щиті» повернувся полеглий Захисник України Валентин Кулик. Майже два роки мати жила надією почути голос сина, який вважався зниклим безвісти. Експертиза ДНК підтвердила найстрашніше.
Траурна процесія із тілом полеглого воїна прослідувала з Переяслава через села Гланишів, Гайшин та Пристроми, до в’їзду в рідну для Героя Семенівку. Земляки зустрічали Захисника живим коридором вдячності, прихиливши коліна, з квітами та державними прапорами в руках.
Вшанування пам’яті Валентина Анатолійовича відбулося в центрі Семенівки, після чого процесія рушила до батьківської хати. Чин відспівування Героя провели священнослужителі Православної Церкви України у місцевому храмі.
Валентин Кулик народився 9 березня 1992 року та виріс у Семенівці. За спогадами вчителів місцевої школи, він був допитливим та непосидючим учнем, а однокласники назавжди запам’ятали його як швидкого, життєрадісного хлопця, який любив жартувати.
На сторінці Студениківської громади розповідають, що ще з юних років Валентин виявив неабиякий хист до механіки: йому легко давалися знання про роботу двигунів та електрообладнання. Свій талант він перетворив на професію. Після школи юнак здобув фах електрика у Березанському ліцеї, а згодом закінчив Київський енергетичний фаховий коледж.
Валентина Анатолійовича поважали як прекрасного спеціаліста. Його часто запрошували ремонтувати електрообладнання та встановлювати пожежні сигналізації в дитсадках і школах. Пізніше Валентин працював в Інституті хімії високомолекулярних сполук та на ДП «Київський бронетанковий завод».
Рідні згадують: його руки знали будь-яку роботу. Він розумів двигун лише по звуку, і не існувало такої поломки, якої б він не зміг виправити. Валентин мав великі плани на життя – мріяв одружитися і створити власну щасливу сім’ю. Але всі мрії перекреслила повномасштабна війна.
До лав Збройних Сил України Валентин Кулик був призваний 27 червня 2024 року Дарницьким РТЦК та СП. Він ніс службу на посаді радіотелефоніста 1-го відділення 1-го мінометного взводу 2-ї мінометної батареї 3-го єгерського батальйону (в/ч А 4948).
На фронті його технічний талант став безцінним для побратимів – він брався за найскладнішу роботу. Мати згадує, що син ніколи не чекав забезпечення – він часто купував необхідні запчастини за власні кошти, бо ставився до служби з максимальною відповідальністю.
Валентин воював на одному з найскладніших напрямків – Покровському. 27 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу села Желанне Друге на Донеччині захисник загинув. Звістка про смерть прийшла не одразу. Тривалий час родина жила в невідомості.
«Спочатку мама отримала сповіщення про те, що Валентин зник безвісти. Два роки тривало очікування, не вмирала надія, мама сподівалася, що крізь тишу чекання проб’ється телефонний дзвінок від сина. Не сталося… Лише в травні 2026 року було знайдено тіло захисника та встановлено особу згідно з аналізом ДНК», – повідомляють на сторінці громади.
Смерть Валентина стала непоправною втратою для всієї родини та громади. Його двоюрідна сестра Олена ділиться своїм болем:
“Клята війна забрала мого брата Валентина Кулика. Довгою дорогою додому він повернувся на щиті. Він так сильно хотів жити, мав стільки планів. Тепер нашого світлого хлопчика немає, він янгол…”
Слова співчуття зболеній матері та всій родині висловила голова Студениківської громади Марія Лях, підкресливши, яку жахливу ціну платить Україна за свою незалежність:
“Ой, як болить душа України, зустрічаючи синів на щиті. Красенів, розумників, мрійників, єдиних дітей у матері, золотих наших хлопчиків. Поклали вони життя за рідну землю, за отчий край, не сповнивши своїх мрій, не намилувавшись коханими, не натішившись дітьми. Ми вклоняємось їхньому подвигу, їхній звитязі і молимось за матерів, що мають пережити своїх дітей. Господи милосердний, збережи Україну, заступи собою наше військо! Не дай матерям сивіти від горя. Боже, бережи Україну”.
Свій останній спочинок Герой знайшов на місцевому кладовищі села Семенівка. Вічна пам’ять та слава Валентину Кулику. Герої не вмирають, вони назавжди залишаються у наших серцях.
