Олег Чемерис – відомий у Переяславі фотограф, підприємець, засновник і директор видання Proslav. Від початку повномасштабного вторгнення – член добровольчого формування ДФТГ №2. У червні цього року Олегові поставили діагноз – гострий лімфобластний лейкоз (лейкемія) Б клітинного типу, інакше кажучи – рак крові. Про початок хвороби, симптоми, лікування у Литві, наслідки хіміотерапії він відверто розповів для наших читачів.
– До того, як лікарі повідомили тобі діагноз, тебе турбували якісь симптоми?
– Важко зрозуміти, коли почалася ця хвороба. Мабуть, ніхто з онкохворих не знає місяця чи навіть року, коли рак почав жити всередині. Можу сказати, що за пів року до встановлення діагнозу я почав відчувати слабкість сильнішу, ніж зазвичай. Мені стало важко їздити за кермом на більші відстані, я інколи зупинявся, аби трохи перевести подих. Помічав, що втрачаю концентрацію. За місяць до встановлення діагнозу я почав відчувати біль у кістках, часто хрустіли хребет, ребра та суглоби. Вночі сильно пітнів і відчував пришвидшене серцебиття та задишку, навіть підіймаючись сходами на другий поверх.
– Коли ти звернувся до медиків і як вони встановили діагноз?
– Усі ті метаморфози я списував на надмірну завантаженість. Але ж я все життя багато працюю, а втому тоді відчував значно більше. Думав, може, сплю замало або спекотна погода впливає. Майже щодня я проводив фотосесії і під час них у мене темніло в очах, і навіть тоді я не надавав цьому серйозного значення. Зрештою мій колега порадив сходити до лікаря, бо бачив, що зі мною явно щось не те. Я пішов у Переяславську первинку до сімейного лікаря. Мені поміряли температуру (було 37.4), артеріальний тиск (було 190/100), зважили й поміряли зріст. Лікарка порекомендувала сидіти, закинувши ноги на стіл (це мало якось допомогти), міряти тиск тричі на день і записувати показники, а в разі сильного підвищення пити пігулку.
– У тебе тоді взяли аналіз крові?
– Мені дали папірчик, за яким мені мали безкоштовно визначити рівень гемоглобіну. Лікарка сказала прийти через тиждень зі щоденником тиску і результатами гемоглобіну. Упродовж того тижня мені ставало все гірше. Памʼятаю, як фотографував весілля у Борисполі: разів зо п’ять за день я заміряв тиск і щоразу він зашкалював. Я випив кілька пігулок від тиску, від головного болю і підвищеної температури. Зараз згадую той день і розумію, що тоді був дуже близький до смерті, хоча тримався з усіх сил і вдавав, що все добре. Ще й глузував з себе, мовляв, «скоро тридцять, треба тиск поміряти». Наступними днями намагався менше рухатися і більше відпочивати, мені ніби ставало краще. Підходив час знову йти до сімейного лікаря, і я вирішив здати кров у лабораторії «Сінево», аби мати більше інформації про свій стан. Здається, 5 червня я здав аналіз. Отримавши результат увечері того ж дня, відправив його своїй подрузі Вікторії, вона медик. Віка сказала, що мені терміново треба до гематолога (лікаря, який лікує захворювання крові). Вона все зрозуміла, адже деякі показники перевищували норму в сотню разів.
– Знаючи тебе, ти ще кілька тижнів міг тягнути з візитом до гематолога. Що було далі?
– Я зрозумів, що «закидування ніг на стіл», як порадила лікарка з первинки, не допоможе, й наступного дня поїхав у приватну клініку «Добробут». Показав терапевтці свій аналіз крові, після чого у неї, як кажуть, очі на лоба полізли. Мені зробили кардіограму, памʼятаю, що пульс був 160, але на той щоденник артеріального тиску вона навіть не дивилася. Лише підтвердила слова подруги: «Вам терміново треба до гематолога».
– Ти вже тоді усвідомив, що з тобою сталося щось дуже серйозне?
– Я це зрозумів з виразу обличчя гематолога. Вона сказала: «У Вас захворювання крові». Я запитав, чи це лікується. Лікарка відповіла ствердно. Вона уточнила, чи розумію я, про яке захворювання йдеться. Я обережно запитав: «Це рак?» і вона кивнула. Я був у відчаї. Вчора я навіть подумати про це не міг, планував свої справи, а сьогодні у мене рак. Лікарка додала: «У Вас дуже мало часу». Мені зробили КТ, аби виключити можливість пухлин по організму. Приїхала сестра, щоб підтримати мене.
– У приватній клініці тобі сказали, що робити далі?
– Так, ми з лікаркою спланували подальші дії. Наступного дня я з сестрою поїхав у обласну лікарню. Там мені завели медичну картку з написом на кшталт «Обласний онкодиспансер», і навіть тоді я до кінця не вірив, що в мене рак, я сміявся і чекав, як зараз хтось скаже, що це дурна помилка. Лікарка з «Добробуту» посприяла, щоб у обласній лікарні мене прийняли без черги, бо мій стан критичний. Там взяли повторні аналізи, дослідження і встановили діагноз – гострий лейкоз.
– Як вийшло поїхати на лікування закордоном?
– У Литві мою знайому вилікували від іншого захворювання крові. Я звернувся до неї і вона підказала, з ким контактувати щодо можливого лікування там. Я відправив свої результати аналізів і отримав відповідь: «Вас терміново треба лікувати, дуже мало часу. Ми на Вас чекаємо!». Того дня ми проконсультувалися з чотирма українськими гематологами. Усі, як один, говорили: «Якщо маєте можливість лікуватися не в Україні – лікуйтеся».
– Чи були проблеми з виїздом закордон у зв’язку з тим, що ти призовного віку?
– Звичайно, не все так просто. На жаль, депутати-утікачі та знаменитості буквально телепортуються через український кордон, а хворі, які потребують невідкладного лікування, мають зібрати купу документів. Наступного дня інформація про мій діагноз розійшлася містом. Багато людей пропонували мені підтримку в різних питаннях, це було дивом. За один день мені допомогли пройти ВЛК та отримати військово-обліковий документ для законного перетину кордону. Я вчергове усвідомив, що навіть у найсуворіших інстанціях все ж працюють люди, і добро, зроблене комусь, повертається сторицею у нейнеобхідніший момент. Я безмежно вдячний усім, хто допоміг мені.
– Це все, що було потрібно? Вже наступного дня ти вирушив до Литви?
– Ми вирушили того ж дня вечором. Перед виїздом мені зробили інфузію тромбоцитів у кров – донора оперативно знайшли в «Добробуті». У Литву я поїхав із сестрою та водієм, який має інвалідність. Дистанційно прикордонники перевірили наші документи, аби переконатися, що з ними все гаразд.
Уже у Вільнюсі ми забрали Марину, яка вже лікувалася у тій клініці – вона допомогла мені швидше зорієнтуватися на місці. Мене прийняли на «швидкій», зафіксували показники, взяли кров, зробили аналіз і вже годину потому я був на лікарняному ліжку під крапельнецею. Вони прийняли мене лише з українським паспортом. Дорогою я прочитав у інтернеті, що клініка «Santaros» має одне з найкращих гематологічних відділень у Європі – це додало мені оптимізму. З того моменту я більше місяця не виходив з лікарні.
– Лікування почалося одразу?
– Мій діагноз – гострий лімфобластний лейкоз – має дуже багато можливих підвидів. До того часу, як медики встановили всі особливості, мій стан підтримували крапельницями та вливаннями компонентів крові. Через тиждень мені повідомили, що в мене така форма лейкемії, яка часто буває у дітей, але це не робить її легшою, і почалася хіміотерапія.
– Розкажи детальніше – що таке хіміотерапія?
– Хіміотерапія – це по суті введення хімічних препаратів у тіло. Курси хімії можуть бути дуже різними. Одні переносяться легко, а від інших відчуваєш себе ніби на тому світі. Ці препарати здебільшого вводять крапельницями в кров, можуть бути пігулки, а мені ще вводили інʼєкції в хребет. Деякі курси тривають кілька днів, а інколи це може тривати й місяцями. Коли мене запитують: «Скільки хімії у тебе було?», я не можу нічого відповісти, адже протягом першого місяця мені майже щодня вводили хімічні крапельниці й щотижня хімічні інʼєкції в хребет. То це одна хімія чи двадцять?
– Але все ж лікування поділяється на певні етапи?
– Так, перший період називався індукція. Наскільки я розумію, задача була знищити ракові клітини в крові (серед білих кровʼяних тілець їх було понад 90%) та кістковому мозку. Через кілька тижнів мені сказали, що бластів – ракових клітин у крові – вже немає. Я зрадів, думав що лікування триватиме недовго і хімію я перенесу легко, проте я дуже помилявся. Після завершення індукції я вже був лисим, інколи відчував сильну слабкість, нудоту, головний біль. Проте інколи траплялися припливи енергії, я робив по двісті присідань та сто віджимань за день у палаті. Пізніше зрозумів, що в той час мені давали приймати синтетичний стероїд, який мав стимулювати моє тіло, тому я був таким енерджайзером. Потім мене вперше відпустили з лікарні, я приїхав у орендовану квартиру, де побув кілька днів і мене знову госпіталізували.
– Якщо ракових клітин у крові не було ще влітку, чому тебе досі лікують?
– Бласти в крові живуть лише кілька діб. Проблема хвороби, що кістковий мозок генерує ці недороблені лімфоцити, які безконтрольно розмножуються і не виконують функції білих кровʼяних кілець. Лікувати треба кістковий мозок, а це дуже довготривало. Після індукції почався наступний період хіміотерапії, який включав три блоки. Мене попередили, що цей період буде значно важчим, ніж минулий, хоч я й не сприйняв це серйозно.
– Як ти переніс той другий період?
– Після початку першого блоку я почувався розчавленим. Тиждень не міг їсти, дуже нудило, все смерділо, боліло тіло, була температура і високий тиск – повний комплект. Кожен 21 день, згідно з протоколом, має починатися новий блок хіміотерапії. Проте перший тиждень мені вливають хімію і наступні два тижні я відходжу від неї. Відразу після завершення хімії у мене почався стоматит – запалення в роті – я знову не міг їсти через біль. За ті три тижні я втратив близько 20 кілограмів. Другий блок був ще важчим, адже весь тиждень мені цілодобово, навіть вночі, вводили препарати. Це було десь 6 літрів різних крапельниць за добу і я кожні 15-30 хвилин я мав ходити до туалету. Після того періоду я ніби й набрав у вазі, але все це була вода, яка виходила ще кілька тижнів. Третій блок був найважчим. Як на мене, я не встигав відновлюватись від попередньої хімії, як уже треба було починати нову. У мене були проблеми з печінкою, ферменти піднялися в десятки разів. Далі знову біль у тілі, нудота, температура, синці… Після останнього блоку майже щодня мені переливали кров чи підливали тромбоцити. Все ж мене повторно госпіталізували, бо почалося запалення. В цілому, ці три блоки, що тривали майже три місяці були жахливими, були проблеми майже з усіма органами, було дуже важко.
– Зараз тобі краще?
– Так, зараз я вперше за ці 5 місяців почуваюся не погано. Мені дали достатньо часу для відновлення перед наступною терапією і вже десь тиждень я не приймаю ніяких препаратів. Тоді я бачив лише палату, орендовану квартиру, інколи супермаркет та парк біля дому. За цей тиждень встиг зʼїздити в центр Вільнюса, сходив на баскетбольний матч, відвідав фастфуд – намагався отримати більше позитивних емоцій. Я на всі 100% усвідомив, що найголовніше – це здоровʼя і треба цінувати час, коли гарно почуваєшся.
– Яка буде далі терапія?
– Лікарі кажуть, що це буде імунотерапія, проте симптоми у кожного індивідуальні, я не знаю як відреагує мій організм. Знаю лише те, що мені треба буде цілодобово протягом 28 днів носити сумку з помпою, яка потроху вводить ліки у кров. Її треба буде заправляти раз на кілька днів і заряджати. Більше нічого не знаю.
– Розкажи про вартість лікування. Що для тебе безкоштовно, а за що варто платити?
– У Литві мене лікують безкоштовно. Я не плачу за лікування чи за препарати, лише кілька разів купував у аптеці недорогі препарати, які не є обовʼязковими, а всі дороговартісні ліки мені дають безкоштовно. Варто було оформити інвалідність тут, щоб не було проблем зі страховкою. Я ще досі дивуюсь, що я потрібен Литві живий і здоровий, тому вони фінансують моє лікування. Для розуміння, одна доба перебування в стаціонарі коштує 600 євро, інʼєкції, які мені дають з собою – близько 100 євро за одну, а за весь час мені дали вже мабуть 50 таких інʼєкцій, хімія та імунотерапія може коштувати десятки тисяч євро. В цілому, я читав, що лікування лейкемії коштує близько 200 тисяч євро в Європі. Я та моя сімʼя вдячні цій країні за те що тут рятують моє життя!
– Як у Литві ставляться до українців?
– Я постійно думаю, чи ще не набридли ми їм, проте бачу лише те, що литовці дуже люблять українців. Населення Литви – лише 2,6 мільйони жителів, як лівий берег Києва, проте вони постійно допомагають Україні коштами, обладнанням, дронами, а також лікуванням та реабілітацією військових і простих українців. Вчора я був на баскетбольному матчі, де вшановували українського ветерана. Весь стадіон скандував «Слава Україні – Героям Слава!», лунала пісня «Стефанія». На мерії у Вільнюсі висять два прапори – Литви та України, їхній президент записує звернення на тлі наших прапорів, на міських автобусах написано «Vilnius love Ukraine». Коли в лікарні я кажу комусь, що я з України, завжди цікавляться, як там справи, як мої рідні та висловлюють підтримку. Це все неймовірно розчулює. У мене відчуття, що вони люблять Україну сильніше за багатьох українців.
Нагадаємо, у Переяславі розгорнувся «Центр науки»: інтерактивна біологічна виставка, яку можуть відвідати усі охочі.
