Переяславська громада попрощалася зі своїм захисником – Максимом Захарченком. Героя провели в останню путь 31 січня у рідному селі Мазінки. З квітня минулого року його вважали зниклим безвісти. Після дев’яти місяців сподівань рідним повідомили страшну звістку про загибель воїна.
Захарченко Максим Олегович народився 12 січня 1996 року. Після строкової служби хлопець був призваний на службу в зоні АТО. Деякий час працював на МХП «Старинська птахофабрика».
Коли 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення, Максим без вагань став на захист Батьківщини. Служив водієм 2 механізованої роти 1 механізованого батальйону.
Захисник мужньо виконував свій військовий обов’язок до квітня 2024 року, саме тоді сім’я отримала сповіщення, що він зник безвісти. Лише нещодавно за результатами ДНК-експертизи з’ясувалося, що Максим загинув. Свій останній бій він прийняв 16 квітня 2024 року поблизу н.п. Вугледар Волноваського району Донецької області.
Віддати останню шану загиблому українському воїну прийшли рідні, друзі, побратими та односельці. Заупокійну літургію звершили у Храмі на честь Різдва Божої Матері в селі Мазінки. У своїй промові протоієрей ПЦУ, настоятель Вознесенського собору отець Михайло сказав:
– Він заплатив найвищу ціну за нас, за наше теперішнє і майбутнє. Якщо ми звемося православними християнами, то маємо вірити: за всі земні діяння людина отримає відповідь від Бога у вічності. Це найбільше, що може нас втішити, – усвідомлення того, що Господь винагородить наших захисників за їхній подвиг. Що ж можемо зробити ми, ті, хто сьогодні оплакує воїна та всі, хто чекають на перемогу? Ми повинні діяти – кожен на своєму місці – у пам’ять про наших Героїв. Ми маємо жити так, щоб не було соромно перед Богом, щоб наші діти знали: за їхнє сьогодення і майбутнє сплатили життям найкращі сини України.
Зі словами співчуття до рідних і близьких Героя звернулася секретарка Переяславської міської ради Лідія Оверчук:
– Навіть небо сьогодні плаче разом із нами. Божі сльози падають на цю землю, окроплену кров’ю наших воїнів. Я не знаю, які слова можна знайти, аби вгамувати цей біль, як благати Бога, щоб завершилася ця страшна війна, щоб сини не гинули, щоб діти росли з батьками, а дружини не втрачали чоловіків… Сьогодні нам бракує слів, бо жодні з них не загоять ран у серцях рідних і навіть незнайомих людей. Дев’ять місяців надій і сподівань… Вірили, чекали, молилися… Але він не повернувся. Він був сином, батьком, другом, онуком, кумом, просто хорошою людиною, яка залишила все й пішла захищати нас із вами. Ми будемо пам’ятати тебе, Герою, доки б’ються наші серця, бо саме завдяки тобі ми живемо.
Представник Добровольчого формування територіальної громади №2 Олександр Молоткін сказав:
– Нехай Господь вершить справедливість, нехай криваві сльози впадуть розпеченим залізяччям на голови москалів, які чомусь вирішили, що нам немає місця на рідній землі. У Максима було все для щастя: кохана дружина, маленький син, батьки, рідна домівка… Але у нього все забрали. Він жив із Україною в серці. Коли прийшла чорна година, його дух не зламався, як і сотні тисяч його побратимів і посестер. Він захистив нас усіх своїми грудьми. Саме ці рідні вулиці, саме ваші обличчя були перед його очима, коли він йшов у бій. Україна ніколи не стане на коліна перед ворогом, але завжди схилятиме голову перед тими, хто віддав за неї життя.
Максима Захарченка поховали на місцевому кладовищі у рідних Мазінках. Його шестирічному синові Дмитрові вручили синьо-жовтий стяг – символ держави, якій до останнього подиху вірно служив його тато-Герой. У загиблого залишилися дружина Дарина, батьки, молодша сестра.
Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким Максима. Вічна і світла пам’ять Герою!
