У суботу, 4 квітня, на Борисоглібській площі у Переяславі відбулася церемонія відкриття металевої інсталяції «Дерево Надії». Відтепер це сакральне місце пам’яті та спільної молитви, де рідні військовополонених і зниклих безвісти залишатимуть іменні жетони. Це непорушний символ віри у те, що кожен український воїн обов’язково повернеться додому, повідомляє Proslav.
Розділити біль очікування та підтримати родини захисників зібралися ветерани, громадські діячі, волонтери, представники влади та небайдужі містяни.
Церемонію відкрила ведуча Влада Черненко:
– З давніх-давен дерево було для нас чимось більшим, ніж просто частиною природи. Його коріння – це наш зв’язок із землею предків, стовбур – наша стійкість, а гілки, що тягнуться до неба – це молитви та сподівання. Це «Дерево Надії» не виросло з насіння: воно викуване з віри та виплавлене зі сліз тих, хто чекає. Воно стоятиме тут як знак того, що Переяслав не мовчить. Що кожне ім’я, вибите в металі, – це жива нитка, яка має привести наших захисників додому з невідомості. Сьогодні кожна гілка цього дерева має стати опорою, щоб жодна мати, дружина чи дитина не залишалася наодинці.
У загальнонаціональній хвилині мовчання присутні вшанували полеглих Героїв та згадали кожного, кого вирвала з дому війна. Нині 169 родин Переяславської громади живуть у болісному очікуванні близьких, які вважаються зниклими безвісти, а ще четверо воїнів перебувають у ворожому полоні.
Міський голова Вячеслав Саулко, звертаючись до присутніх, висловив глибоку вдячність родинам:
– Сьогодні ми відкриваємо дерево життя і пам’яті. Я хочу висловити велику вдячність усім матерям, дружинам і дітям, які чекають. Кожен прапор, кожен портрет і кожне ім’я, з яким ми прийшли сьогодні промовляє всьому світу: ми не забули і ми чекаємо. Ми віримо: вони повернуться.
На захід завітав начальник відділу Управління з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин МВС України Дмитро Богатюк. Від імені Уповноваженого Артура Добросердова він запевнив родини, що держава працює над пришвидшенням процесів пошуку:
– Наш підрозділ відповідає за координацію всіх розшукових процесів як серед живих, так і загиблих. Ми ведемо облік зниклих безвісти, надаємо їм відповідний статус, ведемо облік неідентифікованих тіл наших Героїв, які повернуті в порядку репатріації або евакуйовані з поля бою. Основна задача – повернути всіх додому для гідного вшанування.
Для цього ми також працюємо над змінами до законодавства. Наразі очікуємо в другому читанні закон, який пришвидшить процеси розшуку – зокрема, дозволить залучати іноземних експертів на офіційному рівні. Також чекаємо на легалізацію використання біометричних даних (ID-карток, відбитків пальців) та швидкісних ДНК-тестів, що допоможе нам ідентифікувати багатьох воїнів. У перспективі – ідентифікація за стоматологічними даними. Робити все це під час війни, тими силами і засобами, в яких ми певною мірою обмежені – складно, але це наша щоденна робота.
Я хочу лише одного: щоб під цим «Деревом Надії», дасть Бог, ви зустріли ваших рідних живими. Бажаю всім вам витримки. Не втрачайте надію і підтримуйте одне одного.
«Щоб це дерево нагадувало: ми їх чекаємо»
Зворушливий перформанс про батька, який іде на війну та зникає безвісти, багатьох присутніх розчулив до сліз. Особливого надриву додавало те, що ролі у постановці виконали самі рідні захисників: представниця Об’єднання родин зниклих безвісти та полонених Ольга Клокова, а також діти учасниць спільноти – Іринка Хандошко, Даня Кожем’яцький і Настя Денисова. Роль тата проникливо зіграв Валентин Герасименко. Одразу після завершення виступу жінки зі спільноти символічно розв’язали стрічку, офіційно відкривши інсталяцію.
Зі словами підтримки до родин звернулися фахівці із супроводу ветеранів у Переяславській громаді Юлія Мурзаєва та Людмила Шинкар – люди, які стали для них справжньою опорою у найважчий час очікування.
– Три роки тому виникла ідея створити об’єднання. Тоді це було 35 родин. Ми казали: якщо допоможемо хоч комусь одному – це вже гігантська перемога. З гордістю кажу, що ми вже дочекалися багатьох хлопців з полону. Наша спільнота стала великою родиною. Багато людей в об’єднанні залишилися зовсім самотніми. І нам потрібне було місце, де ми могли б збиратися і бути поруч. Пів року ми йшли до створення цього дерева. І я дуже пишаюся кожним із нас за те, що ми змогли втілити цей проєкт, – розповіла Юлія Мурзаєва.
Людмила Шинкар додала:
– Сьогодні я тут не лише як фахівець, а й як дружина ветерана. У моїй родині є ті, хто повернувся «на щиті», і ті, хто зник безвісти. Я хочу, щоб це дерево нагадувало всім нам: ми їх чекаємо, і ми всіх дочекаємось.
Ветеран Сергій Павлюківський під час свого виступу зазначив, що також має зниклого безвісти родича:
– Насправді, більшість присутніх тут людей я знаю особисто, адже ми всі з Об’єднання родин зниклих безвісти. Я стою перед вами не лише як ветеран – у моїй родині також є людина, яка зникла безвісти. «Дерево Надії» – це надзвичайно важлива річ. Але ще важливіше те, що ми об’єдналися і тримаємось одне за одного. Дуже б хотілося, щоб і вся громада навколо стала для нас таким самим «деревом надії».
Я дуже сподіваюсь, що в кожного з нас удома з’явиться власне, живе дерево надії, яке власноруч посадить той, хто повернувся з війни. Ми обов’язково дочекаємося того дня, що називатиметься Перемогою. Будемо тихенько збиратися: радіти, горювати – як уже вийде… Але я справді дуже-дуже хочу, щоб усі ми врешті-решт дочекалися своїх.
Голоси матерів, дружин та доньок
Найбільш щемливою частиною заходу стали промови рідних – тих, хто знає ціну кожної хвилини невідомості і чия беззаперечна віра сьогодні тримає всю громаду.
Ольга Клокова: «Дерево зроблене з міцної сталі – такої ж, як наша витримка і наша віра. Коли повернуться всі наші хлопці, це дерево буде порожнім. Ми заберемо всі жетони і скажемо: “Всі вдома”. Ми в це віримо і ми це зробимо».
Анастасія Швиденко (донька зниклого безвісти захисника, тренера СК «Тайфун» Миколи Швиденка): «25 листопада 2024 року я востаннє почула твій голос. Відтоді в мені живе пустота, яку ніхто не заповнить. Не знаю, коли відчую твоє тепло. Ти для мене сила, опора і спокій. Ми тримаємося, бо знаємо: ти хочеш бачити нас сильними. Я відчуваю тебе в кожній дрібниці, у кожній думці. Я завжди нестиму твій голос, твоє тепло і твою любов у собі. Тату, я дуже скучила. Інколи мені здається, що ти дуже поруч, у подиху вітру, у тиші ночі. В душі я все одно твоя маленька донечка. Твоя любов не пропаде, вона вестиме мене далі. Як він любить казати: “Слава Богу і Слава Україні!”».
Оксана Денисова: «У мене було всього пів години, щоб поплакати, після чого я почала пошук. Для мене “зниклий безвісти” – це статус надії та віри. Один військовий, який повернувся з полону, сказав мені: “Вір у те, що в тебе в серці”. Я знаю, що мій чоловік живий. Одного дня він стоятиме на цій площі і сам зніме свій жетон із дерева. Як каже наша донька: “Мамо, настане весна, кінець війни, і наш тато повернеться”».
Марина Хандошко: «Кожен листочок на цьому дереві – це чиєсь життя. Від щирого серця дякуємо всім, завдяки кому це стало можливим: міському голові, відділу культури і туризму, фахівцям із супроводу ветеранів, працівникам ВУКГ, учням і викладачам профколеджу, директору компанії ХатаNet Олександру Петруні, платформі громадської підтримки за саджанці троянд та майстру з золотими руками Едуарду Саркесяну, який виготовив інсталяцію. Ми чекаємо, ми віримо, ми не здаємось».
Дзвін, що пробиває стіни
Емоційною кульмінацією церемонії став момент розміщення іменних жетонів. Матері, дружини, батьки та діти залишили на металевих гілках «Дерева Надії» свої символи віри.
– Кожен удар жетона об гілку цього дерева – це дзвін, що пробиває стіни неволі. Це маяк, на світло якого вони обов’язково повернуться. Нехай їхні імена стануть частиною нашої сили й нашої спільної молитви. Ми чекаємо разом із вами. Кожного. До останнього. До Перемоги», – підсумувала ведуча церемонії.
