У п’ятницю, 19 червня 2026 року, в Переяславі, на базі університету, увага була прикута до глибокої та відвертої розмови про українське сьогодення. Після успішного прем’єрного показу у Львові до нашого міста дістався масштабний просвітницько-виставковий проєкт «Спротив на тимчасово окупованих територіях України». В університеті виставка перебуватиме до 24 червня, після чого переїде до мистецької галереї КЗ «Переяславський ЦКМ», аби якомога більше жителів міста змогли доторкнутися до живої історії нашого Півдня та Сходу. Серед модераторів розмови був і журналіст Proslav, який нині ділиться хронологією подій.
Гостра правда і світла надія: що можна побачити на виставці
Просвітницько-виставковий проєкт «Спротив на тимчасово окупованих територіях України» – це експозиція-відвертість, яка мовою реальних, привезених із пекла окупації артефактів зриває маски з російського терору та показує надлюдську силу українського підпілля. Переяславці мають особливу честь бачити цю вражаючу експозицію першими після її показу у Львові та Запоріжжі.
Увесь простір концептуально поділений на чотири тематичні зони:
- «Лінія злочину» демонструє беззаперечні докази матеріального терору ворога – чужинські каски та шеврони окупантів.
- «КонVеєр Брехні» занурює у вимір ментального насилля через зібрані оригінали російської пропагандистської преси та сканів документів з окупуції
- «Під грифом «ПроZвещения» розкриває жахи «освітнього геноциду» за допомогою російських підручників, якими ворог намагається випалити свідомість найменших українців.
- Фінальна зона «Спротив» фіксує унікальні фотосвідчення відчайдушного та безкомпромісного цивільного підпілля.
У Переяславі експозицію доповнили новими артефакти з прифронтових міст
Спеціально для показу в Переяславі експозицію суттєво розширили. Порівняно зі львівським етапом, до неї додалися разючі фотодокументи стану Каховського водосховища від початку окупації через три роки після підриву ГЕС, а також світлини безстрашних проукраїнських мітингів в одному з невеликих селищ Херсонщини, що доводить тотальність опору навіть у малих громадах. Виставку також доповнили артефактами з прифронтового Добропілля – справжнім кам’яним вугіллям, захисними касками ДТЕК, книгою та патчем. Пронизливим нагадуванням про те, що лінія фронту зовсім поруч, став новий символічний вказівник із точними відстанями до двадцяти окупованих та прифронтових міст.
Емоційним ядром оновленої експозиції стала модернізована авторкою, викладачкою університету Іриною Марущак інсталяція «Ключі, що чекають». Тепер вона розкриває глибоко духовний вимір: людина постає в ній як стовбур родинного дерева, що крізь розірвані ланцюги окупації нестримно тягнеться руками до в’язки ключів – символу звільнення, свого коріння та рідного дому.
«Відстань до війни вимірюється в годинах»: синергія громади та ВПО
Урочисте відкриття події розпочалося зі слів щирої вдячності захисникам України та хвилини мовчання, адже кожна можливість вільно збиратися й дискутувати в тилу виборена надзвичайно дорогою ціною. Першим до слова запросили очільника Ради ВПО Переяславської громади Дениса Скрипця. Як історик та переселенець із Херсонщини, він закликав присутніх тверезо оцінювати реальність і всіляко допомагати війську.
«Побутує думка, що люди в окупації залишились, тому що їм так зручно або їм там подобається. Але насправді це все не так. У людей різні причини, чому вони звідти не виїжджають, і це потрібно розуміти. Наша виставка умовно поділена на чотири зони, а також я просив би звернути увагу на дороговкази. Вони тут як нагадування про те, що війна не так далеко, як нам здається. Рахуйте відстань до війни не в кілометрах, а в годинах. Рахуйте відстань до війни не в кілометрах, а в годинах. Дивлячись який транспорт, до Донецької області годин вісім. Тобто фронт звідси всього-на-всього у восьми годинах їзди, і це потрібно розуміти. Я прошу завжди підтримувати наші Збройні Сили і копійкою, і справою», – наголосив Денис Скрипець.
Проректор з наукової роботи та інноваційної діяльності УГСП Василь Дудар підкреслив визначальну роль університету як гуманітарного форпосту лівобережної Київщини, що надав безоплатний притулок сотням переселенців, та висловив упевненість у майбутній деокупації.
«Дуже важливо і символічно, що саме в цій аудиторії ми розпочинаємо виставку. На жаль, для мешканців неокупованої України ці питання здаються далекими. Але все змінюється, і те, що було сьогодні далеко, завтра може стати реальністю. Лише завдяки нашим Збройним Силам наша територія не є окупованою. Ми впевнені, що Перемога буде за нами, тому що за нами правда. Завдяки нашим військам ми сподіваємося, що і ті території, які на сьогодні є окупованими, будуть деокуповані. Ми віримо, що колись будемо робити подібну виставку вже безпосередньо на лівому березі Херсонщини, на Донеччині, а можливо, навіть і в Криму», – зазначив Василь Леонідович.
Заступниця Переяславського міського голови Оксана Степаненко подякувала команді проєкту за колосальну працю зі збору доказів і зазначила, що виставка змушує глибоко переосмислити базові цінності.
«Ми як громада дуже пишаємося тим, що нам пощастило знайти таких відповідальних людей. Ми виконуємо всі можливі програми підтримки – і «Турботу», і пільгові перевезення. Я надзвичайно вдячна тим людям, які працювали над збором інформації, яку ми сьогодні бачимо. Дійсно, коли ти читаєш, споглядаєш, включаєш це своє критичне мислення, глибше розумієш, що все в цьому житті має значення. Абсолютно все. Що ти думаєш, що ти говориш, якою мовою ти говориш, чи знаєш ти коріння свого роду», – поділилася Оксана Серафимівна.
Очільник Горностаївської селищної військової адміністрації Дмитро Ляхно поділився щемливим відчуттям зустрічі із земляками в Переяславі та наголосив на єдності українського народу, яку марно намагається розбити ворог.
«Коли приїжджаєш і бачиш людину зі своїх рідних місць, ми стаємо такі всі рідні, обіймаємося, тому що розуміємо, що ми є частинка тієї території, яка зараз, на жаль, окупована. Там залишилися рідні, можливо, там частинка душі. Ворог постійно намагається нас розділити, розповідаючи, що Південь чи Схід – це щось інше. Проте ми одна держава, і ми це доводимо», –підкреслив Дмитро Валерійович.
Історія школярки: як створювався проєкт
Ключовим акордом відкриття став виступ автора експозиції Олександра Кобця, який розповів, що ідеєю для створення виставки послужив реальний твір 12-річної школярки, яка опинилася в заручниках у російського режиму.
«Ця дитина написала: «На жаль, я знаходжусь на окупованій території, і тому не можу нічим допомогти. В іншій ситуації я б малювала різні малюнки, плела браслети, робила віночки та продавала все, щоб усі зароблені гроші віддати нашим захисникам для прискорення Перемоги». Дитина пише це, перебуваючи в повній ізоляції у сільській місцевості Херсонщини. На мою суб’єктивну думку, це одна з найяскравіших картин спротиву. Саме в ту ніч я написав у робочий чат, що ми мусимо робити цю виставку», – поділився Олександр Кобець.
Перед початком дискусійної частини директор релокованої Бердянської гімназії Юрій Білай звернув увагу на зону «освітнього геноциду», зауваживши: «Ті діти, які пішли в перший клас на початку війни у 2014 році – це вже повноцінні випускники, які відвідували окупаційні заклади на Донеччині, Луганщині чи в Криму. Це колосальний відбиток на психіці, і ми маємо детально досліджувати ці контексти, щоб знати, як працювати з ними після повернення».
Наостанок Денис Скрипець презентував прапор України, на якому всі присутні залишили свої щемливі побажання для співвітчизників на ТОТ. Цей стяг мандруватиме з виставкою далі як символ нерозривного зв’язку.
Голоси з окупації та анатомія пропаганди: анонс ексклюзивних матеріалів Proslav
Після завершення огляду в 114 аудиторії Центру інноваційного навчання розпочалася панельна дискусія «Голос з окупації: Досвід вистояння, управління та волонтерства». Своїми живими спогадами про перші місяці спротиву, утримання продовольчої безпеки, таємний зв’язок з учнями та п’ять місяців перебування у застінках ФСБ ділилися лідери Горностаївської громади: очільник громади Дмитро Ляхно, керівник виконкому Антон Кирпота, директорка ліцею Любов Степанова та журналістка і волонтерка Любов Рудя.
Після короткої перерви на каву розпочався експертний блок мінілекцій, де заступник директора та експерт Центру близькосхідних досліджень (AMES) Сергій Данилов аналізував тотальну «атомізацію» суспільства в окупації; юристка Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини Олена Куваєва навчала тонкощів фіксації воєнних злочинів для міжнародних судів, а кандидат історичних наук, директор Бердянської гімназії №7 «Меотида» Бердянської міської ради Запорізької області Юрій Білай наочно продемонстрував, як російські підручники з історії перетворилися на ідеологічну зброю.
Редакція Proslav, як інформаційний партнер виставки, готує окремі детальні репортажі про кожну з цих панелей – розлогі розповіді про досвід лідерів Горностаївщини та конспект аналітичних лекцій з’являться на нашому сайті вже найближчими днями.
«Люди кольору свободи»: документальне кіно як інструмент діалогу
Фінальним етапом дня став показ та глибоке обговорення документального фільму «Люди кольору свободи». Цей масштабний кіноманіфест, створений талановитою командою ГО «Тутешні», є хронікою безкомпромісного, відчайдушного та ненасильницького цивільного спротиву українців на тимчасово окупованих територіях, починаючи від загарбання Криму у 2014 році й до сьогоднішніх жахів повномасштабного вторгнення. Модератор публічної події, перед початком сеансу запросив аудиторію до прямого діалогу в онлайн-форматі зі сценаристкою та продюсеркою картини Анною Слюсаренко та його режисеркою Людмилою Мельник.
Спілкуючись із залом, гості відверто розповіли про залаштунки створення фільму, його хронометраж у 1 годину 48 хвилин та головні ментальні виклики, які команда намагалася підсвітити:
«Коли нам часом закидають, що фільм задовгий, ми не втомлюємося відповідати: російська окупація триває значно довше. Ми випустили стрічку у 2025 році, а фінансування та перші кроки почали робити ще у 2024-му. Знаєте, тоді ми були дуже наївними – відверто боялися, що не встигнемо зняти, що раптом завтра війна закінчиться чи відбудуться якісь переговори, і наше кіно втратить актуальність. Проте реальність виявилася куди страшнішою, і тема спротиву наших людей в ізоляції залишається палаючою. Наш фільм – це не просто звіт про виконану роботу, це жорстке спонукання до внутрішнього діалогу в усьому українському суспільстві. Нам критично важливо навчитися бачити і розуміти долі переселенців та тієї молоді, яка зараз дивом виривається з ТОТ і приїздить навчатися в українські виші».
Продюсерка поділилася пронизливими спогадами про те, як картину сприймали в інших містах України, що зайвий раз доводить наявність серйозної інформаційної прірви між тилом та окупованими регіонами:
«Минулого року на показі в Одесі до нас підійшла жінка з Нової Каховки, яка виїжджала з родиною на старих розвалюхах-«Жигулях» довгі чотири доби. Там у неї залишилася мама. І ця переселенка крізь сльози ділилася, як нові колеги по роботі в Одесі їй спокійно кажуть: “Та чого ти так бідкаєшся, візьми та з’їзди до неї на вихідні!”. Люди в тилу часто взагалі не розуміють, що таке російська фільтрація, тортури та обшуки. Ми маємо перебудовувати соціум. У Львові до нас підійшла корінна галичанка, чий чоловік загинув на Луганщині ще у 2014 році через те, що місцевий зрадник здав позиції ЗСУ. Вона чесно сказала: “Я роками люто ненавиділа Донбас і вважала, що там немає жодної нормальної людини. Але ваш фільм відкрив мені очі – я побачила там українців. Тепер я знаю, що це не питання географічної приналежності, це питання того, чи ти людина, чи ти потвора”. І це головний меседж. Колаборанти, на жаль, є всюди. Коли ми презентували стрічку в Полтаві разом із Людмилою Гусейновою, вона ділилися страшним досвідом. Згадували, як у донецькій катівні вона ділила камеру зі снайперкою, яка воювала за «ДНР» і прицільно вбивала наших солдатів. Так от, ця снайперка виявилася родом із Полтави. Зрадництво не має регіонального обличчя, як не має його і героїзм. Ми мусимо берегти зв’язок зі своїми людьми попри будь-які стіни».
Фільм дійсно взяв присутніх за живе – після завершення трансляції в залі панувала щемлива тиша, яку змінили щирі відгуки та сльози вдячності. Денис Скрипець запропонував продюсерці вийти за рамки камерного університетського перегляду та організувати масштабний показ фільму «Люди кольору свободи» на відкритому літньому майданчику для всього міста Переяслав, на що Анна Слюсаренко з радістю погодилася.
Цей насичений день у Переяславі довів головне: території можна тимчасово окупувати залізом і танками, але людські душі, що мають стержень і цінності, окупувати неможливо.
Просвітницько-виставковий проєкт «Опір на ТоТ України» був створений ГО «Академія розвитку громадянського суспільства» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» у партнерстві з ГО «Асоціація української миротворчої школи», ГО «Центр близькосхідних досліджень», Університетом Григорія Сковороди в Переяславі, Відділом культури і туризму Переяславської міської ради, КЗ «Переяславський ЦКМ», Радою ВПО Переяславської громади за інформаційної підтримки Proslav. Проєкт представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду Відродження.
