Ні для кого не секрет, що нині у лавах української армії служать тисячі жінок. Серед них є танкістки, безпілотниці, артилеристки, командири рот і взводів, медики тощо. Усі вони безстрашно боронять рідні землі – і це ще одна різниця між нами та окупантами, які живуть стереотипами. У них – жінці не місце на війні, а будь-який чоловік тільки за ознакою статі, вже воїн. У нас – кожен воює на своєму фронті і робить все можливе задля наближення перемоги.
Відомий журнал ELLE записав цикл інтерв’ю з жінками, які зараз несуть службу на фронті, а також влаштував для них фотосесії.
«ELLE з французької перекладається як «вона». А «вона» в Україні сьогодні саме така – мужня та смілива, бореться за незалежність своєї країни. Під час війни жінки взяли на себе величезну відповідальність: одні – за родини й дітей, виїхавши за кордон та допомагаючи в тилу, багато інших – на фронті, взявши в руки зброю та поїхавши в найгарячіші точки бойових дій, щоб захищати свої сім’ї та Батьківщину», – розповідає шеф-редакторка ELLE.UA Катерина Попова.
Одна з героїнь рубрики – 30-річна військова психологиня, майор ЗСУ Вікторія Кравченко.У Збройних Силах України вона ще з 2008 року. «Коли ще у 2014 році Росія почала вторгнення на територію нашої країни, я вже розуміла важливість своєї діяльності. Я – військовий психолог. Тому я навіть не розглядала інших варіантів. У мене був лиш один варіант – застосовувати свої знання, набуті за всі роки перебування в армії, на практиці заради допомоги нашим захисникам і всім тим, хто цього потребує», – каже дівчина.
А от 25-річна Маргарита Рівчаченко – у минулому журналістка, яка вирішила вступити до лав ТрО, а тепер – парамедикиня, молодший сержант. Українцям та світу Маргарита хоче сказати: «Дякую»: «Бо щоразу, коли бачу ту вдячність ЗСУ від народу, хочеться віддячити тим же. А ще хочу сказати, що нам буде важко. Дуже важко. Протягом великого проміжку часу. Але ми сильні та вміємо любити. Через любов до своїх побратимів, до країни, до народу ми переможемо. І як каже Святослав Іванович: “Веселі, брате, часи настали. Нове майбутнє дарує день!”».
Ще одна героїня – стрілець Олександра, їй 23. «Зараз ми пишемо історію і тільки нарощуємо свою силу, хоча багато хто думав, що буде навпаки. На нас чекає краще майбутнє, але до цього ще буде багато труднощів та боротьби. Не варто забувати, що легко і безкоштовно дістається лише рабство, тому є велика ймовірність, що незалежність України намагатимуться відібрати ще не раз», – ділиться своїми думками дівчина.
Доброволиця, громадська активістка та депутатка Київської міської ради 27-річна Аліна Михайлова свою активну громадянську позицію дівчина проявляє не тільки на фронті, а й у інформаційному просторі. Про перспективи для України вона каже: «Мені б хотілося бачити після перемоги нову еліту України, яка формується зараз – під час нашої визвольної боротьби. І це не ті, кого звикли бачити «елітами» всі попередні роки, – чиїсь сини та доньки, «зажравшиєся» дяді, які заплатили за свої місця в політиці та які стали політиками просто тому, що так склалися колись «зорі», – не ті, хто втік під час війни з України на «заплановане ще рік тому навчання» і каже: «Я ось повернуся через рік, ми виграємо війну, і я з новими знаннями буду тут відбудовувати». Усі ці люди, які в тому числі призвели до війни з Росією, мають піти на смітник історії. А перспективи у нас величезні. Бо ми всі стали ще сильнішими та заручилися підтримкою».
Бойова пташка, 24-річна парамедикиня Ластівка родом із Запоріжжя. До війни дівчина займалася творчістю. «Я б хотіла сказати українцям, що немає неможливих речей. Я думала, що зібрати 100 тисяч гривень на медичну машину, якої в мене немає, – це неможливо. Але ми зібрали вдвічі більше, ніж я просила. І це реально неймовірно, я насправді не очікувала такого. Сила українців у єдності. Сила українців – незламна. Ми всі маємо триматися одне одного. І вірити в себе й у свою перемогу», – запевняє молодша сержанта.
Євгенія Емеральд із позивним Жанна д’Арк – снайперка полку спеціального призначення НПУ «Сафарі» та єдина жінка в чоловічому колективі. Їй 31 рік. «Коли у 2014 році почалася війна, я пішла у військкомат, але мені відмовили, обґрунтовуючи це тим, що в мене малолітня дитина (донечці тоді було до двох років) і відповідно до законодавства я не можу брати участь у воєнних діях. Мій колишній чоловік підтримав моє рішення, але тоді я не змогла піти боронити свою країну. Зараз, коли 24 лютого почалася повномасштабна війна, він зателефонував мені та сказав: “8 років минуло, ти все-таки дочекалася”», – поділилася своєю історією офіцерка.
Ще одна смілива українка – 29-річна старша лейтенантка НГУ Христина, позивний «Кудрява». «Мене найбільше вразили те єднання і підтримка, які ми відчули під час повномасштабного вторгнення. Та кількість людей, які, залишившись в Україні чи виїхавши за кордон, з неймовірною силою і бажанням прагнуть бути долученими до перемоги, всіма силами та засобами допомагати військовим. «Узяти Київ за три дні» – це така величезна нісенітниця. Росіяни себе переоцінили, а ми себе недооцінили: наскільки ми сильні, коли об’єднані спільною метою. Ось це, напевне, те, що вражає мене найбільше», – ділиться Христина.
Старшу лейтенантку ЗСУ, командирку взводу Юлію Микитенко розпитали про перші думки 24 лютого, складнощі, болючі втрати та те, що не дає їй зламатися сьогодні: «Триматися мені допомагає думка, що я вдома. Я хочу колись побувати в Донецьку. Там, де я зараз перебуваю, бачу його околиці. І мене туди дуже тягне. Також я хочу повернутися до мами з братом. І думка про те, що зараз я їх захищаю, дуже мене підтримує. Мій чоловік і мій тато. Обидва загинули. Чоловік – на війні, тато – через війну. Вони для мене приклад. І я просто не маю морального права здатися. Вони – воїни. І вони в мене за спиною. Тож не можу зрадити пам’ять про них».
19-річна кулеметниця кулеметного взводу 72-ї окремої механізованої бригади Оксана Рубаняк каже, що Україна – велична прогресивна країна: «Вона розвивається у багатьох напрямках: музичному, транспортному, освітньому, спортивному і – головне – військовому. Це яскраво доведено протистоянням українського війська окупантам, так званій другій армії світу. У нас зараз дуже багато можливостей, головне – правильно і вчасно використати їх. Без сумнівів, скоро наша Батьківщина буде на найвищих позиціях у рейтингу розвинутих країн».
Ірина Цибух з позивним «Чека» – доброволиця в батальйоні «Госпітальєри». Вона працює парамедикинею і керівницею п’ятого екіпажу. «Сумно, що для національного становлення нам довелося переживати війну, покидати свої домівки або їхати на фронт. Але ніхто себе так добре не розумів, як зараз. І я думаю, що в нас велике майбутнє. Україна завжди була дуже вільною, завжди була місцем можливостей, проте ми це бачимо тільки зараз. Війна закінчиться, ми переможемо, і тоді можна буде розбудовувати й реалізовувати себе кожному. Я думаю, це найкраще майбутнє для країни, коли її громадяни ставатимуть тими, ким хочуть бути, й будуватимуть себе такими, якими б вони хотіли себе бачити», – вважає Ірина.
Молодша сержантка Катерина Бабіч ніколи не служила. Її позивний – «Гаєчка», та, що завжди поспішає на допомогу, з мультфільму «Чіп та Дейл». Це придумали побратими-медики. Дівчина каже: «Немає у світі нічого такого, що похитнуло б дух українців. Ми можемо кричати від болю, ми можемо плакати, ридати від нестерпної несправедливості, нашу душу може розривати на частинки, але ми ніколи не станемо на коліна. Бо незламний дух тече по жилах українців з народження! Рідна земля, рідне повітря – то є підтримка, кожен герой, що віддав життя за Україну, – це незворотна куля з лютим прискоренням, яка неодмінно досягає ворога».
Тепер у Києві з’являться провулок «Скрябіна» та вулиці Левіна і Лук’яненка – читайте про це в нашому матеріалі.
