Відомий не лише на теренах України, а й далеко за її межами, поет, прозаїк, перекладач, есеїст, один із засновників постмодерністської течії в українській літературі Юрій Андрухович завітав 6 квітня до нашого міста. В Університеті Григорія Сковороди в Переяславі він поспілкувався зі студентами, викладачами та містянами на тему «Війна та творчість: відверта розмова про майбутнє української літератури та культурну дипломатію».
![«Жодне випробування не дається ні людині, ні народу просто так»: знаний український письменник Юрій Андрухович відвідав Переяслав](https://proslav.info/wp-content/uploads/2023/04/2023_04_6_8.jpg)
Proslav, вже традиційно, побував на заході, аби переповісти вам найцікавіші тези знаного автора.
До вступного слова запросили ректора університету Віталія Коцура, який відмітив: «Кожен, хто вперше потрапляє на територію Переяславщини, відчуває тут дух тисячолітньої історії, тому що тут споконвіку проживало населення, і навіть Грушевський писав, що в трикутнику Київ – Чернігів – Переяслав формувалася українська народність. А у спілкуванні з нашими викладачами і студентами ви зможете відчути, наскільки позитивну енергетику вони мають. Тому вам всім бажаю набратися позитивної енергетики від пана Юрія і його творчості, а пану Юрію – від нашого університету і від нас».
![«Жодне випробування не дається ні людині, ні народу просто так»: знаний український письменник Юрій Андрухович відвідав Переяслав](https://proslav.info/wp-content/uploads/2023/04/photo-18-2.jpg)
Якби можна було повернути час назад, Юрій Андрухович, цілком можливо, вступив би у Переяславський університет
У вас чудовий університет. Я, швидше, заздрю не тим, хто в ньому викладає, а тим, хто в ньому навчається. Але, напевно, це така особливість теперішнього часу – університети стають в нашій країні чимось іншим, ніж вони були за часів мого студентства. Свого часу, знайомі, які бачили мої творчі здібності, радили мені вступати до Львівського університету, але в жодному разі не на журналістику. Вони казали: «Журналістика – це не твоє, тобі треба на українську філологію». Однак я злякався філології, тому обрав такий навчальний заклад, який, по суті, був інженерно-технічним. Я навчався в Українському поліграфічному інституті, на сьогодні це Українська академія друкарства. Там у нас була і журналістика – одна маленька група на курс. У кожній групі було близько 25 студентів. Я можу сказати, що, напевно, не помилився тоді з вибором. Але після екскурсії, яку сьогодні провели мені у вашій альма-матер, якби мені повернутися в ті часи, то я би, напевно, вибрав ваш університет.
«Якби Євромайдан програв, ми мали б таку собі значно гіршу білорусь»
Починаючи з 2014 року, особисто у моєму житті був дуже насичений період. Дуже важливим переломом став Євромайдан і, відповідно, та перемога українського народу, яка тоді відбулася, – позбавлення від дуже ймовірної диктатури. Диктатури тим гіршої, що вона мала бути повністю контрольована з москви. Якби Євромайдан програв, ми мали б таку собі значно гіршу білорусь. Хоча, здавалося б, що може бути гірше. У кожному разі, Майдан дозволив українському суспільству будувати своє подальше демократичне майбутнє. Я завжди розумів, що це, звичайно буде дратувати нашого ворога, москву, і що раніше чи пізніше вона цю свою обмежену гібридну війну поведе в масштабах – ми кажемо «повномасштабна», «широкомасштабна» і т. д. А взагалі я вживав би вислів «Велика війна» – в ньому немає нічого такого оригінального, але це саме той випадок. Повних масштабів ще, на щастя, не досягнуто, тобто у ворога ще залишаються можливості ескалації, але ми не про це сьогодні.
![«Жодне випробування не дається ні людині, ні народу просто так»: знаний український письменник Юрій Андрухович відвідав Переяслав](https://proslav.info/wp-content/uploads/2023/04/photo-10-1.jpg)
![«Жодне випробування не дається ні людині, ні народу просто так»: знаний український письменник Юрій Андрухович відвідав Переяслав](https://proslav.info/wp-content/uploads/2023/04/photo-6-3.jpg)
![Максим Левченко журналіст Proslav](https://proslav.info/wp-content/uploads/2023/04/photo-12-2.jpg)
Пан Андрухович був переконаний, що повномасштабне вторгнення почнеться 23 лютого
Власне, минулого року я очікував початку цих дій. Але я думав, що це станеться 23 лютого, а не 24. Я мав таку звичку – оцінювати дії нашого ворога за якимись символічними речами, які для нього завжди важливі. Ну і коли ж, як не на Дєнь совєтской армії чи Дєнь защітніка атєчєства? І я, як сьогодні, пам’ятаю, що ті дні для мене минали під знаком постійних телефонних розмов. Це були інтерв’ю із західними журналістами – знайомими і незнайомими. Тому що вони бачили, до чого все іде і їх цікавила ситуація в країні. 23 лютого, приблизно о 13:00, у мене була розмова із швейцарським радіо. Я сказав журналістці: «Ви знаєте, я очікував цієї ночі початку Великої війни, але якось не трапилося. Маємо 23 лютого, ворог чомусь не напав. Тому я починаю думати, що, може, все ж ці плани змінилися». Наївно так я це сказав, але, передусім, звичайно, намагався переконувати будь-яку аудиторію, що росії це так не минеться, що це буде для неї жахлива авантюра, і що це стане для неї початком її власного кінця. Всі мене чемно вислуховували і, звичайно, не дуже вірили в здатність України захищатися – їм довелося в неї повірити трохи пізніше.
Звуки вибухів у перші дні вторгнення ознаменували початок нової реальності
Я живу в Івано-Франківську – це мирне місто. Хоча, в умовах воєнного стану, краще сказати не «мирне», а «тилове», тому що мирних немає, на жаль, на сьогодні. І те, що однією з перших цілей російських ракет стане саме наш аеропорт, – це, звичайно те, чого не можна було передбачити. Напевно, військові могли такого очікувати, але більшість цивільних людей – ні. Ці звуки вибухів знаменують для мене початок нової реальності. Потім я з вікна вітальні подивився у бік нашого аеропорту, тому що вже було відомо, що його обстріляли, і я побачив, що уже половина неба застелена таким густим чорним димом. Вони там намагалися знищити злітну смугу, у них не вийшло – вони мажуть, але влучають в АЗС поруч з аеропортом. Там усі запаси пального вигоріли, через що було так багато цього чорного диму, яким поступово вкривалося небо. І ось, для мене це стало таким ключовим вихідним образом. Коли дивитися на це з точки зору письменницького осмислення, то я би сказав, що цей чорний дим тоді увійшов і в мене, і він дотепер в мені, і його можна виживати з себе якось поступово, напевно, за допомогою писання, реагуючи на те, що відбувається навколо нас.
З перших днів війни пан Андрухович разом зі своїми однодумцями свідомо уявили себе пропагандистами
Ну а потім рік минав по-різному. Перші два місяці були страшенно інтенсивної роботи, передусім, з медіа – не стільки українськими, скільки закордонними. Щодня у мене був перед собою графік – о котрій годині хто. Треба було переходити із мови в мову – іноді говорити польською, іноді англійською, найчастіше англійською. Цікаво, що перші закордонні журналісти, які до мене додзвонилися, були з Тайваню. Їх найбільше схвилював сам фактор початку війни, тому що вони відразу це співставляють з загрозою для них із боку Китаю. Я тоді, звичайно, припинив написання тієї книжки, яку розпочав до війни. Навіть не через те, що ти якийсь переляканий чи в паніці, а тому що просто фізично треба було робити інше – потрібно було дізнаватися про новини, якось їх встигати інтерпретувати і потім уже «навантажувати» західну аудиторію нашим наративом. Тобто я свідомо уявив себе пропагандистом.
Десь протягом першого тижня ми – люди мистецтва, які були на той момент в місті – почали збиратися в нашому театрі і вирішили спільними силами створювати якийсь такий продукт, який може знадобитися у цій війні. Крім того, ми домовилися про те, що якщо ворог наблизиться до нас, то ми створюємо такий, може трохи наївно, маленький партизанський загін з самих лише своїх. А у Карпатах є досить добрі умови для ведення якихось хоча би диверсійних підривних дій. Серед цих друзів був чудовий молодий композитор Роман Григорів. Вони вдвох з Іллею Разумейком створюють нові українські опери, найуспішніший їхній проект – «Чорнобильдорф», відзначений на міжнародному рівні. Тобто це два дуже сильні, цікаві, сучасні композитори. І з вуст одного з них, Романа, я почув такі слова: «Я вважаю так – з цього моменту я більше не композитор. Я створюю пропаганду музичними засобами. Я працюю над створенням пропагандистського воєнного продукту». Чесно кажучи, мені ця фраза не сподобалася, але я розумів, що він має на увазі, і приєднався до тих речей.
![«Жодне випробування не дається ні людині, ні народу просто так»: знаний український письменник Юрій Андрухович відвідав Переяслав](https://proslav.info/wp-content/uploads/2023/04/photo-3-1.jpg)
![Ірина Мадісон журналістка Вісник Переяславщини](https://proslav.info/wp-content/uploads/2023/04/photo-2-1.jpg)
![Віталій Усик журналіст та редактор Інформатор](https://proslav.info/wp-content/uploads/2023/04/photo-17-1.jpg)
Письменник поділився цікавими фактами про книгу, яку ще не видав
20 лютого – це дата, якою названий файл з першою частиною нової книги. На сьогодні в мене є 5 розділів, хотілося б більше, але це все, що я можу витиснути. Бо я пишу тепер дуже повільно, багато разів повертаюся до уже написаного, виправляю. У будь-якому разі, в мене ще немає назви. Не те, що я щось приховую, я радий був би повідомити вам назву цієї майбутньої книжки, але я її ще не знайшов. Також я ще не можу з впевненістю сказати чи це буде збірка оповідань все-таки, чи це буде такий роман, в якому кожен розділ буде жити самостійним життям. Але там завжди буде головний герой той самий, навколо нього будуть люди – одні будуть з’являтися, інші будуть зникати, але це буде весь час той самий світ.
І це буде книга, в центрі якої ще навіть не підліток. В мене раніше ще не було таких спроб – я завжди писав про дорослих. А тут вперше героєм буде дитина віком 11-12 років, яка от-от стане підлітком. І це той світ, коли, власне кажучи, і мені було стільки ж років. Умовно, це такий стрибок кінця 60-их – початку 70-их років. А все інше, звичайно, прочитаєте, вже коли книга буде готова. Коли це відбудеться я не можу сказати. Маю велику надію, що до кінця цього року я допишу все. В мене приблизно є бачення, що там ще має бути, і, звичайно, мій первісний задум під дією агресії, війни і всіх цих жахів дуже змінився, і в мою майбутню книжку прийшла війна – вона там завжди буде.
Скільки часу варто приділяти письменницькій праці
Я думаю, що в будь-якому мистецтві потрібно приділяти достатньо часу не тільки праці, а й відпочинку. Треба багато відпочивати. Я маю на увазі, що неможливо від’єднати одне від другого. Якщо під працею розуміти суто ті години, які сидиш за робочим столом, перед комп’ютером, то це неправильно. Тому що праця – якась там праця думки, емоцій, спостережень і т.д. – відбувається постійно. І так само можна абсолютно безрезультатно просиджувати за робочим столом, нічого не створивши за цей день або за цю ніч, але надзвичайно багато можна створити просто десь перебуваючи в дорозі чи спілкуючись з іншими людьми, чи подорожуючи. Тому і праця, і відпочинок – це щось одне й те саме у випадку, зокрема, письменників.
![«Жодне випробування не дається ні людині, ні народу просто так»: знаний український письменник Юрій Андрухович відвідав Переяслав](https://proslav.info/wp-content/uploads/2023/04/photo-11-2.jpg)
Чи приносять книги хороший прибуток
Я став свідком того, як змінювалася Україна в сенсі зацікавленості – наскільки наше суспільство мало жило літературою десь на початках, наскільки воно було, відверто кажучи, байдужим до власної української літератури, і наскільки дійсно складно було виживати українським письменникам. З продажу книжок взагалі неможливо було вижити. У 90-ті роки неможливо було, по-перше, видатись нормально, лише одиницям це вдавалося. Мені щастило, я був серед тих одиниць, яким пропонували видаватися, але в переважній більшості людям доводилося шукати якісь кошти, якихось спонсорів, аби видати книжку, і потім її ніяк не вдавалося продати – це дуже довга була смуга.
На сьогодні я бачу разючі зміни. Вони полягають у тому, що мені видавець наприкінці року викладає повну суму, повну картину з кожної моєї книги. І я бачу, що це набирає обертів, тобто у нас з’являється тренд не тільки на читання сучасної української літератури, а й на купування книжок. Більшою мірою, це, звичайно, тішить видавців, а не авторів. Тому що видавці є власниками цих накладів, а ми отримуємо від видавця лише гонорари за зданий рукопис, а потім уже той, домовлений з ним, відсоток від продажу. Але й цей відсоток, скажу так, мене останніми роками приємно вражає. З цього випливають дуже великі цифри книжкового продажу. І, на щастя, війна цього не зламала. Тож, якщо ви чуєте десь нарікання, що в нас книжкова галузь мало не померла, не вірте. Бо насправді все дуже оптимістично виглядає. І я думаю, що війна ще більше людей спонукала шукати якихось відповідей чи шукати себе в якихось текстах.
У моєму випадку є ще один такий серйозний матеріальний елемент, як мої книжки, які повиходили за кордоном. За них, відповідно, я теж отримую гонорари. Я маю доволі часті виступи із цими книжками, беру участь у якихось фестивалях і подіях, зокрема міжнародних. Так що це дозволяє почувати себе, в принципі, впевнено.
Кілька секретів з творчої лабораторії Юрія Андруховича
Я думаю, що у фізичному сенсі бути голодним для митця корисно. Але це не означає, що він має помирати з бідності. Я особисто практикую цілі голодні дні для того, щоб мені краще писалося. Може, це мій такий підхід, але я ще з ранньої молодості відкрив для себе таку систему – коли я хотів, щоб до мене прийшло натхнення, то я просто переставав їсти і наступного дня мені писалося з десяток нових віршів, дуже легко вони всі приходили.
Іноді ти сам не знаєш, чому в тебе з’являється саме така ідея. І навіть слово «ідея» я не вживав би, бо це щось менш від голови – це більше від відчуття, від почуття. Іноді це якась картинка, іноді якийсь просто фізичний ефект. У мене був певний період, коли я відчував, що не знаю як мені продовжити певну історію. Це трапляється з романами. Бо роман – це довгий текст, і на певному етапі виникає авторська криза – ти не знаєш, що тобі з цим усім робити далі, тобто ти ще не знайшов рішення. Це іноді триває довго – досить болісна ситуація. Це вже не актуально сьогодні, тому можу сміливо поділитися, що я для себе тоді знайшов один варіант – наповнювати ванну гарячою водою і лежати. Тоді ідеї обов’язково з’являються, але вода має бути дуже гаряча, просто нестерпно гаряча. Хочете – спробуйте практикувати, але обережно з гарячою водою.
Колись, як усі молоді поети, я мав трохи такі романтичні уявлення про те, наприклад, що писати треба вночі. Пізніше я зрозумів, що це неправильно, бо вночі, коли ми залишаємося сам-на-сам зі своїм текстом, з Богом, нікого більше не бачимо, ми потрапляємо в таку самооману і ми пишемо гірше. Коли ж вдень,на світлий розум, нічим не затемнений, перечитуєш те, що написав вночі, то стає соромно від того, що в тебе там понавиходило. Але це, може, не універсально, може, в чиємусь випадку саме нічні години найкращі для писання. Просто я для себе визначив, що ні.
Як з’явилася назва відомого угрупування «Бу-Ба-Бу»
Це відповідальність, яку я маю розділити з моїм другом Віктором Небораком. Тому що так склалося, що я із ним і Сашком Ірванцем познайомився приблизно в той самий час, ми почали товаришувати дистанційно. Тоді не було месенджерів, не було мобільного зв’язку, не було інтернету, не було електронної пошти. Все, що нам залишалося, – це міські телефонні зв’язки. Але кількох хвилин телефонної розмови було замало для такого спілкування. Тому ми писали одне одному листи від руки і відсилали їх з поштамту. Коли я вчитався у вірші Віктора, у вірші Сашка, вони мені страшенно сподобалися – по-різному сподобалися, але була така якась близькість. Я відчув, що ми втрьох можемо створити певне явище. Я так і написав Вікторові в листі: «Мені здається, ми можемо втрьох започаткувати нову лінію в українській поезії – якусь бурлескно-балаганно-буфонадну лінію». Але я не думав, що Віктор піде так далеко. У листі-відповіді він мені написав: «Ну, тоді в мене вже є назва для групи – Бу-Ба-Бу (Бурлеск-Балаган-Буфонада – прим. авт.)». Тобто мій підхід, мою концепцію було прийнято і матеріалізовано в такому терміні, який, як мені здається, виявився вдалим. Він спрацював.
Кого з сучасних український письменників читає пан Юрій
Я намагаюся не пропускати жодного помітного літературного явища. Мені надзвичайно важливо, що пише Сергій Жадан, звичайно. Я жалкую, що він не продовжує писати прозу, сподіваюся, він до цього повернеться. Але йому вистачає нових текстів суто поетичних. Я дуже люблю, що пише Андрій Любка. Напевно, не дуже зручно почуваюся, коли згадую свою дочку, але в мене немає іншого виходу. Тому що я вважаю, Софія Андрухович дуже сильна і дуже важлива письменниця для нашого сучасного літературного процесу. Ну і багато-багато інших, просто це такий момент, коли кого не назвеш – усіх цікаво читати.
Кого Андрухович вважає конкурентом по слову
Я думаю це не те слово – «конкурент». Все-таки це більше взаємодія і співпраця, ніж конкуренція. Тому що коли комусь із нас щось вдається краще, інших це стимулює. Але, свого часу, у другій половині 90-их років нас почали оцінювати за якимись такими груповими ознаками, і тоді виникло таке поняття, як «станіславський феномен», до якого, окрім мене, належать Іздрик і Тарас Прохасько. До сьогодні я дуже уважно читаю все, що вони написали. Можливо, це ознака якоїсь конкуренції, але в позитивному дуже сенсі.
![«Жодне випробування не дається ні людині, ні народу просто так»: знаний український письменник Юрій Андрухович відвідав Переяслав](https://proslav.info/wp-content/uploads/2023/04/photo-9-2.jpg)
«Я не буваю з туристичними поїздками ніде і ніколи»
Я намагаюся в будь-якій країні максимально її відчути, тому я не подорожую як турист. Я не буваю з туристичними поїздками ніде і ніколи, тому що туристичне відвідування, туристичний погляд, туристичне світосприйняття – це завжди про поверховість і банальність. Усе, що ви найбанальнішого про якусь країну знаєте, турист отримує своє задоволення і щастя, коли ці банальності підтвердяться і він побачить, що це справді так, як пишуть в довідниках чи путівниках. Тому я дуже цього уникаю. Я відвідую ті країни, в які мене запрошують, передусім, тому що уже знають мене як письменника, читали, що я написав, і готові зі мною спілкуватися, плюс готові показувати мені якісь такі сторони своєї країни, яких немає в путівниках, і відкривати інші якісь сенси, інші сюжети, інші історії, невідомі нікому. Тому для мене кожна нова країна на певний час стає важливішою за попередню, бо я намагаюся її дуже близько пережити.
Особливо мене притягують країни, в яких я хотів би побувати, але ще не побував. Наприклад, минулого року у мене вийшло з однією такою країною – я дуже давно хотів відвідати Норвегію і нарешті там побував. А тепер я подумав, що там же є ще північніші країни, там ще є Ісландія. Мені тепер хочеться до Ісландії, але там мене ще не видавали, і не знаю чи колись це взагалі відбудеться.
На кого схожі українці
Україну неможливо ні з чим порівняти хоча би тому, ні в кого більше немає такого агресивного бажання знищити свого жахливого сусіда. Я таких прикладів більше не знаю. Якщо говорити про якийсь ментальний рівень, мені колись здавалося, що ми доволі близькі до деяких латиноамериканських країн. Наприклад, ми могли би дуже добре порозумітися з Мексикою. Але це такі, швидше жартівливі спостереження.
![«Жодне випробування не дається ні людині, ні народу просто так»: знаний український письменник Юрій Андрухович відвідав Переяслав](https://proslav.info/wp-content/uploads/2023/04/photo_2023-04-07-09.52.26.jpeg)
На завершення
Мені здається, все, що ви робите, і все, що вам вдається, – це і є те, що треба майбутньому України. Ви навчаєтесь, викладаєте, працюєте над собою, вдосконалюєтесь, пізнаєте світ, пізнаєте себе і набираєте того найціннішого, що має бути в людині, – особистої неповторності для творення якогось добра. Крім того, я впевнений, що в ситуації, яку ми сьогодні маємо, ви всі думками, душами, розумом, серцем разом із нашими Захисниками, із тими, завдяки кому такі зустрічі взагалі можливі, і зокрема мій приїзд до вас. Тому що є люди, які щосекунди, щохвилини нас захищають, і при цьому не завжди їм вдається вийти із цього неушкодженими. Тож обов’язково треба їх підтримувати. Я впевнений, що і у вашому університеті постійно відбуваються якісь донації на підтримку ЗСУ і інших формувань. Тож ми, як суспільство, вчимося зараз цієї між людської солідарності, цієї здатності одне одному допомагати, одне одного рятувати, витягати з біди. Я думаю, що ці риси обіцяють нам прекрасне величне майбутнє. Тому що жодне випробування не дається ні людині, ні народу просто так – воно дається для того, щоб його долати і ставати сильнішим, кращим, добрішим. Дуже дякую вам за нашу зустріч!
Пан Андрухович також люб’язно погодився зачитати кілька своїх віршів і навіть трохи прози. А по завершенню усі бажаючі мали нагоду придбати одну з книг автора з його автографом.
Нагадаємо, драматичний колектив «Світоч» показав виставу «Безталанна» у Переяславському ЦКМ.