Відомий не лише на теренах України, а й далеко за її межами, поет, прозаїк, перекладач, есеїст, один із засновників постмодерністської течії в українській літературі Юрій Андрухович завітав 6 квітня до нашого міста. В Університеті Григорія Сковороди в Переяславі він поспілкувався зі студентами, викладачами та містянами на тему «Війна та творчість: відверта розмова про майбутнє української літератури та культурну дипломатію».
Proslav, вже традиційно, побував на заході, аби переповісти вам найцікавіші тези знаного автора.
До вступного слова запросили ректора університету Віталія Коцура, який відмітив: «Кожен, хто вперше потрапляє на територію Переяславщини, відчуває тут дух тисячолітньої історії, тому що тут споконвіку проживало населення, і навіть Грушевський писав, що в трикутнику Київ – Чернігів – Переяслав формувалася українська народність. А у спілкуванні з нашими викладачами і студентами ви зможете відчути, наскільки позитивну енергетику вони мають. Тому вам всім бажаю набратися позитивної енергетики від пана Юрія і його творчості, а пану Юрію – від нашого університету і від нас».
Якби можна було повернути час назад, Юрій Андрухович, цілком можливо, вступив би у Переяславський університет
У вас чудовий університет. Я, швидше, заздрю не тим, хто в ньому викладає, а тим, хто в ньому навчається. Але, напевно, це така особливість теперішнього часу – університети стають в нашій країні чимось іншим, ніж вони були за часів мого студентства. Свого часу, знайомі, які бачили мої творчі здібності, радили мені вступати до Львівського університету, але в жодному разі не на журналістику. Вони казали: «Журналістика – це не твоє, тобі треба на українську філологію». Однак я злякався філології, тому обрав такий навчальний заклад, який, по суті, був інженерно-технічним. Я навчався в Українському поліграфічному інституті, на сьогодні це Українська академія друкарства. Там у нас була і журналістика – одна маленька група на курс. У кожній групі було близько 25 студентів. Я можу сказати, що, напевно, не помилився тоді з вибором. Але після екскурсії, яку сьогодні провели мені у вашій альма-матер, якби мені повернутися в ті часи, то я би, напевно, вибрав ваш університет.
«Якби Євромайдан програв, ми мали б таку собі значно гіршу білорусь»
Починаючи з 2014 року, особисто у моєму житті був дуже насичений період. Дуже важливим переломом став Євромайдан і, відповідно, та перемога українського народу, яка тоді відбулася, – позбавлення від дуже ймовірної диктатури. Диктатури тим гіршої, що вона мала бути повністю контрольована з москви. Якби Євромайдан програв, ми мали б таку собі значно гіршу білорусь. Хоча, здавалося б, що може бути гірше. У кожному разі, Майдан дозволив українському суспільству будувати своє подальше демократичне майбутнє. Я завжди розумів, що це, звичайно буде дратувати нашого ворога, москву, і що раніше чи пізніше вона цю свою обмежену гібридну війну поведе в масштабах – ми кажемо «повномасштабна», «широкомасштабна» і т. д. А взагалі я вживав би вислів «Велика війна» – в ньому немає нічого такого оригінального, але це саме той випадок. Повних масштабів ще, на щастя, не досягнуто, тобто у ворога ще залишаються можливості ескалації, але ми не про це сьогодні.
Пан Андрухович був переконаний, що повномасштабне вторгнення почнеться 23 лютого
Власне, минулого року я очікував початку цих дій. Але я думав, що це станеться 23 лютого, а не 24. Я мав таку звичку – оцінювати дії нашого ворога за якимись символічними речами, які для нього завжди важливі. Ну і коли ж, як не на Дєнь совєтской армії чи Дєнь защітніка атєчєства? І я, як сьогодні, пам’ятаю, що ті дні для мене минали під знаком постійних телефонних розмов. Це були інтерв’ю із західними журналістами – знайомими і незнайомими. Тому що вони бачили, до чого все іде і їх цікавила ситуація в країні. 23 лютого, приблизно о 13:00, у мене була розмова із швейцарським радіо. Я сказав журналістці: «Ви знаєте, я очікував цієї ночі початку Великої війни, але якось не трапилося. Маємо 23 лютого, ворог чомусь не напав. Тому я починаю думати, що, може, все ж ці плани змінилися». Наївно так я це сказав, але, передусім, звичайно, намагався переконувати будь-яку аудиторію, що росії це так не минеться, що це буде для неї жахлива авантюра, і що це стане для неї початком її власного кінця. Всі мене чемно вислуховували і, звичайно, не дуже вірили в здатність України захищатися – їм довелося в неї повірити трохи пізніше.
Звуки вибухів у перші дні вторгнення ознаменували початок нової реальності
Я живу в Івано-Франківську – це мирне місто. Хоча, в умовах воєнного стану, краще сказати не «мирне», а «тилове», тому що мирних немає, на жаль, на сьогодні. І те, що однією з перших цілей російських ракет стане саме наш аеропорт, – це, звичайно те, чого не можна було передбачити. Напевно, військові могли такого очікувати, але більшість цивільних людей – ні. Ці звуки вибухів знаменують для мене початок нової реальності. Потім я з вікна вітальні подивився у бік нашого аеропорту, тому що вже було відомо, що його обстріляли, і я побачив, що уже половина неба застелена таким густим чорним димом. Вони там намагалися знищити злітну смугу, у них не вийшло – вони мажуть, але влучають в АЗС поруч з аеропортом. Там усі запаси пального вигоріли, через що було так багато цього чорного диму, яким поступово вкривалося небо. І ось, для мене це стало таким ключовим вихідним образом. Коли дивитися на це з точки зору письменницького осмислення, то я би сказав, що цей чорний дим тоді увійшов і в мене, і він дотепер в мені, і його можна виживати з себе якось поступово, напевно, за допомогою писання, реагуючи на те, що відбувається навколо нас.
З перших днів війни пан Андрухович разом зі своїми однодумцями свідомо уявили себе пропагандистами
Ну а потім рік минав по-різному. Перші два місяці були страшенно інтенсивної роботи, передусім, з медіа – не стільки українськими, скільки закордонними. Щодня у мене був перед собою графік – о котрій годині хто. Треба було переходити із мови в мову – іноді говорити польською, іноді англійською, найчастіше англійською. Цікаво, що перші закордонні журналісти, які до мене додзвонилися, були з Тайваню. Їх найбільше схвилював сам фактор початку війни, тому що вони відразу це співставляють з загрозою для них із боку Китаю. Я тоді, звичайно, припинив написання тієї книжки, яку розпочав до війни. Навіть не через те, що ти якийсь переляканий чи в паніці, а тому що просто фізично треба було робити інше – потрібно було дізнаватися про новини, якось їх встигати інтерпретувати і потім уже «навантажувати» західну аудиторію нашим наративом. Тобто я свідомо уявив себе пропагандистом.
Десь протягом першого тижня ми – люди мистецтва, які були на той момент в місті – почали збиратися в нашому театрі і вирішили спільними силами створювати якийсь такий продукт, який може знадобитися у цій війні. Крім того, ми домовилися про те, що якщо ворог наблизиться до нас, то ми створюємо такий, може трохи наївно, маленький партизанський загін з самих лише своїх. А у Карпатах є досить добрі умови для ведення якихось хоча би диверсійних підривних дій. Серед цих друзів був чудовий молодий композитор Роман Григорів. Вони вдвох з Іллею Разумейком створюють нові українські опери, найуспішніший їхній проект – «Чорнобильдорф», відзначений на міжнародному рівні. Тобто це два дуже сильні, цікаві, сучасні композитори. І з вуст одного з них, Романа, я почув такі слова: «Я вважаю так – з цього моменту я більше не композитор. Я створюю пропаганду музичними засобами. Я працюю над створенням пропагандистського воєнного продукту». Чесно кажучи, мені ця фраза не сподобалася, але я розумів, що він має на увазі, і приєднався до тих речей.
Письменник поділився цікавими фактами про книгу, яку ще не видав
20 лютого – це дата, якою названий файл з першою частиною нової книги. На сьогодні в мене є 5 розділів, хотілося б більше, але це все, що я можу витиснути. Бо я пишу тепер дуже повільно, багато разів повертаюся до уже написаного, виправляю. У будь-якому разі, в мене ще немає назви. Не те, що я щось приховую, я радий був би повідомити вам назву цієї майбутньої книжки, але я її ще не знайшов. Також я ще не можу з впевненістю сказати чи це буде збірка оповідань все-таки, чи це буде такий роман, в якому кожен розділ буде жити самостійним життям. Але там завжди буде головний герой той самий, навколо нього будуть люди – одні будуть з’являтися, інші будуть зникати, але це буде весь час той самий світ.
І це буде книга, в центрі якої ще навіть не підліток. В мене раніше ще не було таких спроб – я завжди писав про дорослих. А тут вперше героєм буде дитина віком 11-12 років, яка от-от стане підлітком. І це той світ, коли, власне кажучи, і мені було стільки ж років. Умовно, це такий стрибок кінця 60-их – початку 70-их років. А все інше, звичайно, прочитаєте, вже коли книга буде готова. Коли це відбудеться я не можу сказати. Маю велику надію, що до кінця цього року я допишу все. В мене приблизно є бачення, що там ще має бути, і, звичайно, мій первісний задум під дією агресії, війни і всіх цих жахів дуже змінився, і в мою майбутню книжку прийшла війна – вона там завжди буде.
Скільки часу варто приділяти письменницькій праці
Я думаю, що в будь-якому мистецтві потрібно приділяти достатньо часу не тільки праці, а й відпочинку. Треба багато відпочивати. Я маю на увазі, що неможливо від’єднати одне від другого. Якщо під працею розуміти суто ті години, які сидиш за робочим столом, перед комп’ютером, то це неправильно. Тому що праця – якась там праця думки, емоцій, спостережень і т.д. – відбувається постійно. І так само можна абсолютно безрезультатно просиджувати за робочим столом, нічого не створивши за цей день або за цю ніч, але надзвичайно багато можна створити просто десь перебуваючи в дорозі чи спілкуючись з іншими людьми, чи подорожуючи. Тому і праця, і відпочинок – це щось одне й те саме у випадку, зокрема, письменників.
Чи приносять книги хороший прибуток
Я став свідком того, як змінювалася Україна в сенсі зацікавленості – наскільки наше суспільство мало жило літературою десь на початках, наскільки воно було, відверто кажучи, байдужим до власної української літератури, і наскільки дійсно складно було виживати українським письменникам. З продажу книжок взагалі неможливо було вижити. У 90-ті роки неможливо було, по-перше, видатись нормально, лише одиницям це вдавалося. Мені щастило, я був серед тих одиниць, яким пропонували видаватися, але в переважній більшості людям доводилося шукати якісь кошти, якихось спонсорів, аби видати книжку, і потім її ніяк не вдавалося продати – це дуже довга була смуга.
На сьогодні я бачу разючі зміни. Вони полягають у тому, що мені видавець наприкінці року викладає повну суму, повну картину з кожної моєї книги. І я бачу, що це набирає обертів, тобто у нас з’являється тренд не тільки на читання сучасної української літератури, а й на купування книжок. Більшою мірою, це, звичайно, тішить видавців, а не авторів. Тому що видавці є власниками цих накладів, а ми отримуємо від видавця лише гонорари за зданий рукопис, а потім уже той, домовлений з ним, відсоток від продажу. Але й цей відсоток, скажу так, мене останніми роками приємно вражає. З цього випливають дуже великі цифри книжкового продажу. І, на щастя, війна цього не зламала. Тож, якщо ви чуєте десь нарікання, що в нас книжкова галузь мало не померла, не вірте. Бо насправді все дуже оптимістично виглядає. І я думаю, що війна ще більше людей спонукала шукати якихось відповідей чи шукати себе в якихось текстах.
У моєму випадку є ще один такий серйозний матеріальний елемент, як мої книжки, які повиходили за кордоном. За них, відповідно, я теж отримую гонорари. Я маю доволі часті виступи із цими книжками, беру участь у якихось фестивалях і подіях, зокрема міжнародних. Так що це дозволяє почувати себе, в принципі, впевнено.
Кілька секретів з творчої лабораторії Юрія Андруховича
Я думаю, що у фізичному сенсі бути голодним для митця корисно. Але це не означає, що він має помирати з бідності. Я особисто практикую цілі голодні дні для того, щоб мені краще писалося. Може, це мій такий підхід, але я ще з ранньої молодості відкрив для себе таку систему – коли я хотів, щоб до мене прийшло натхнення, то я просто переставав їсти і наступного дня мені писалося з десяток нових віршів, дуже легко вони всі приходили.
Іноді ти сам не знаєш, чому в тебе з’являється саме така ідея. І навіть слово «ідея» я не вживав би, бо це щось менш від голови – це більше від відчуття, від почуття. Іноді це якась картинка, іноді якийсь просто фізичний ефект. У мене був певний період, коли я відчував, що не знаю як мені продовжити певну історію. Це трапляється з романами. Бо роман – це довгий текст, і на певному етапі виникає авторська криза – ти не знаєш, що тобі з цим усім робити далі, тобто ти ще не знайшов рішення. Це іноді триває довго – досить болісна ситуація. Це вже не актуально сьогодні, тому можу сміливо поділитися, що я для себе тоді знайшов один варіант – наповнювати ванну гарячою водою і лежати. Тоді ідеї обов’язково з’являються, але вода має бути дуже гаряча, просто нестерпно гаряча. Хочете – спробуйте практикувати, але обережно з гарячою водою.
Колись, як усі молоді поети, я мав трохи такі романтичні уявлення про те, наприклад, що писати треба вночі. Пізніше я зрозумів, що це неправильно, бо вночі, коли ми залишаємося сам-на-сам зі своїм текстом, з Богом, нікого більше не бачимо, ми потрапляємо в таку самооману і ми пишемо гірше. Коли ж вдень,на світлий розум, нічим не затемнений, перечитуєш те, що написав вночі, то стає соромно від того, що в тебе там понавиходило. Але це, може, не універсально, може, в чиємусь випадку саме нічні години найкращі для писання. Просто я для себе визначив, що ні.
Як з’явилася назва відомого угрупування «Бу-Ба-Бу»
Це відповідальність, яку я маю розділити з моїм другом Віктором Небораком. Тому що так склалося, що я із ним і Сашком Ірванцем познайомився приблизно в той самий час, ми почали товаришувати дистанційно. Тоді не було месенджерів, не було мобільного зв’язку, не було інтернету, не було електронної пошти. Все, що нам залишалося, – це міські телефонні зв’язки. Але кількох хвилин телефонної розмови було замало для такого спілкування. Тому ми писали одне одному листи від руки і відсилали їх з поштамту. Коли я вчитався у вірші Віктора, у вірші Сашка, вони мені страшенно сподобалися – по-різному сподобалися, але була така якась близькість. Я відчув, що ми втрьох можемо створити певне явище. Я так і написав Вікторові в листі: «Мені здається, ми можемо втрьох започаткувати нову лінію в українській поезії – якусь бурлескно-балаганно-буфонадну лінію». Але я не думав, що Віктор піде так далеко. У листі-відповіді він мені написав: «Ну, тоді в мене вже є назва для групи – Бу-Ба-Бу (Бурлеск-Балаган-Буфонада – прим. авт.)». Тобто мій підхід, мою концепцію було прийнято і матеріалізовано в такому терміні, який, як мені здається, виявився вдалим. Він спрацював.
Кого з сучасних український письменників читає пан Юрій
Я намагаюся не пропускати жодного помітного літературного явища. Мені надзвичайно важливо, що пише Сергій Жадан, звичайно. Я жалкую, що він не продовжує писати прозу, сподіваюся, він до цього повернеться. Але йому вистачає нових текстів суто поетичних. Я дуже люблю, що пише Андрій Любка. Напевно, не дуже зручно почуваюся, коли згадую свою дочку, але в мене немає іншого виходу. Тому що я вважаю, Софія Андрухович дуже сильна і дуже важлива письменниця для нашого сучасного літературного процесу. Ну і багато-багато інших, просто це такий момент, коли кого не назвеш – усіх цікаво читати.
Кого Андрухович вважає конкурентом по слову
Я думаю це не те слово – «конкурент». Все-таки це більше взаємодія і співпраця, ніж конкуренція. Тому що коли комусь із нас щось вдається краще, інших це стимулює. Але, свого часу, у другій половині 90-их років нас почали оцінювати за якимись такими груповими ознаками, і тоді виникло таке поняття, як «станіславський феномен», до якого, окрім мене, належать Іздрик і Тарас Прохасько. До сьогодні я дуже уважно читаю все, що вони написали. Можливо, це ознака якоїсь конкуренції, але в позитивному дуже сенсі.
«Я не буваю з туристичними поїздками ніде і ніколи»
Я намагаюся в будь-якій країні максимально її відчути, тому я не подорожую як турист. Я не буваю з туристичними поїздками ніде і ніколи, тому що туристичне відвідування, туристичний погляд, туристичне світосприйняття – це завжди про поверховість і банальність. Усе, що ви найбанальнішого про якусь країну знаєте, турист отримує своє задоволення і щастя, коли ці банальності підтвердяться і він побачить, що це справді так, як пишуть в довідниках чи путівниках. Тому я дуже цього уникаю. Я відвідую ті країни, в які мене запрошують, передусім, тому що уже знають мене як письменника, читали, що я написав, і готові зі мною спілкуватися, плюс готові показувати мені якісь такі сторони своєї країни, яких немає в путівниках, і відкривати інші якісь сенси, інші сюжети, інші історії, невідомі нікому. Тому для мене кожна нова країна на певний час стає важливішою за попередню, бо я намагаюся її дуже близько пережити.
Особливо мене притягують країни, в яких я хотів би побувати, але ще не побував. Наприклад, минулого року у мене вийшло з однією такою країною – я дуже давно хотів відвідати Норвегію і нарешті там побував. А тепер я подумав, що там же є ще північніші країни, там ще є Ісландія. Мені тепер хочеться до Ісландії, але там мене ще не видавали, і не знаю чи колись це взагалі відбудеться.
На кого схожі українці
Україну неможливо ні з чим порівняти хоча би тому, ні в кого більше немає такого агресивного бажання знищити свого жахливого сусіда. Я таких прикладів більше не знаю. Якщо говорити про якийсь ментальний рівень, мені колись здавалося, що ми доволі близькі до деяких латиноамериканських країн. Наприклад, ми могли би дуже добре порозумітися з Мексикою. Але це такі, швидше жартівливі спостереження.
На завершення
Мені здається, все, що ви робите, і все, що вам вдається, – це і є те, що треба майбутньому України. Ви навчаєтесь, викладаєте, працюєте над собою, вдосконалюєтесь, пізнаєте світ, пізнаєте себе і набираєте того найціннішого, що має бути в людині, – особистої неповторності для творення якогось добра. Крім того, я впевнений, що в ситуації, яку ми сьогодні маємо, ви всі думками, душами, розумом, серцем разом із нашими Захисниками, із тими, завдяки кому такі зустрічі взагалі можливі, і зокрема мій приїзд до вас. Тому що є люди, які щосекунди, щохвилини нас захищають, і при цьому не завжди їм вдається вийти із цього неушкодженими. Тож обов’язково треба їх підтримувати. Я впевнений, що і у вашому університеті постійно відбуваються якісь донації на підтримку ЗСУ і інших формувань. Тож ми, як суспільство, вчимося зараз цієї між людської солідарності, цієї здатності одне одному допомагати, одне одного рятувати, витягати з біди. Я думаю, що ці риси обіцяють нам прекрасне величне майбутнє. Тому що жодне випробування не дається ні людині, ні народу просто так – воно дається для того, щоб його долати і ставати сильнішим, кращим, добрішим. Дуже дякую вам за нашу зустріч!
Пан Андрухович також люб’язно погодився зачитати кілька своїх віршів і навіть трохи прози. А по завершенню усі бажаючі мали нагоду придбати одну з книг автора з його автографом.
Нагадаємо, драматичний колектив «Світоч» показав виставу «Безталанна» у Переяславському ЦКМ.