Джаз називають музикою осені – вона така ж загадкова й душевна, лірична й водночас експресивна. Цю виняткову музику блискуче грає народний вокально-інструментальний ансамбль «SUNSHINE BAND» Переяславського центру культури і мистецтв. Proslav поспілкувався з учасниками колективу й дізнався, як розпочалася їхня історія.
Знаний джаз-бенд «SUNSHINE BAND» тішить земляків якісною живою музикою та чудовим вокалом. Нинішній склад команди – Валерій Маковський (художній керівник, флюгельгорн), Роман Мотузок (соло-гітара), Микола Гриценко (клавіші, вокал), Юрій Лебединець (бас-гітара), Марина Бродова (саксофон), Лідія Ющишина (вокал).
Споглядаючи їхні виступи на сцені, неможливо не помітити: ці люди – однієї крові, вони існують на якійсь своїй частоті й розуміють одне одного без слів, з одного погляду. На всіх у них одне щастя, одна гармонія і любов. І ця любов – музика.
Дванадцять років тому з ініціативи музикантів-ентузіастів у Переяславі зародився ансамбль під назвою «Чумацький шлях». Серед засновників – клавішник Микола Гриценко, трубач Валерій Маковський та бас-гітарист Юрій Лебединець. За кілька місяців виступів у такому складі до чоловічого тріо приєдналася вокалістка Лідія Ющишина.
– Ми гастролювали чи не у всіх містах України, – каже Микола Іванович. – Грали тоді різну музику – все, що любила і просила публіка.
Микола Гриценко з гуртом «Ну і що ж» вже у 15 років запалював танцмайданчики і весілля
Миколу Гриценка без перебільшення можна назвати легендою переяславської музики. Кожен, хто бодай раз бував на концертах у місті, знайомий з його творчістю. А серед колег по цеху він – беззаперечний авторитет: у нульових записував фонограми чи не всім місцевим виконавцям. Дістати хорошу «мінусовку», окрім як у Гриценка, було просто ніде. Микола Іванович з усмішкою згадує той період: вмикав пісню й сходу на слух підбирав мелодію на синтезаторі. За день записував пів сотні треків.
Музика увійшла в його життя в ранньому дитинстві. Батьки розповідали: тільки-но почав сидіти, на всьому, що потрапляло до рук, робив рухи, ніби бринькає на гітарі. У четвертому класі він самотужки навчився грати на гітарі й став зіркою шкільних концертів.
У 1980 році разом з музикантами Віктором Палатним та Леонідом Чабаном Микола Іванович створив при переяславському будинку культури ВІА «Ну і що ж». Хлопці запалювали танцювальний майданчик і грали на весіллях. А між тим, Гриценку тоді було лише 15 років!
Ніщо інше не цікавило юнака так жагуче, як музика. Через ваду серця він не мав змоги навчатися в музичній школі й до вступу в київське культурно-освітнє училище, яке заочно закінчив у 1986 році, більшість предметів опанував сам.
«Ну і що ж» – це лише успішний старт, після якого в житті Миколи Гриценка було ще багато колективів: тріо «Оріяна», дует «Анонс», тріо «Криниченька», квартет «Мереживо», гурт «Диксиленд», ансамбль «Ерідон»… З кожним Микола Іванович відкривав світу нові грані свого таланту: співав, писав пісні, віртуозно акомпанував на гітарі, фортепіано, мандоліні, сопілці, барабані.
Микола Гриценко каже, що з гуртом «Чумацький шлях» він доторкнувся музики найвищого гатунку – джазу. Коли більшість репертуару склали світові хіти джазової класики, учасники вирішили змінити назву ансамблю на більш вишукану. Так, три роки тому їхнє творче дітище отримало нове ім’я – «SUNSHINE BAND».
– «SUNSHINE BAND» – означає «сонячний гурт», – пояснює Лідія Ющишина. – Після затяжної перерви через пандемію так хотілося знову повернутися на сцену й дарувати людям наші усмішки, тепло, світло, позитив. Так придумалася ця назва.
Лідія Ющишина: «Коли питають, звідки в мене така потужна джазова школа, ніяковію»
«Лідин голос у джазі звучить ще краще», – усміхається Микола Іванович. Співачка підтверджує: схильність до цього стилю відчувала з дитинства. Теж співала й виступала на сцені з ранніх літ. При цьому також не закінчувала музичної школи – мама наполягла, що корисніше займатися спортом, аніж музикою, і сумлінно навчатися.
– У моєму роду всі по татовій лінії мали гарні голоси. І я жила музикою, скільки себе пам’ятаю. Але батьки вважали головним відмінне навчання у школі й хвилювалися, щоб заняття музикою йому не завадили. Мене віддали на баскетбол, аби десь витрачала море своєї енергії. Потайки я ще примудрялася бігати на танці. Однак спів був для мене всім.
У 15 років Лідія Ющишина почала виступати у гурті, створеному в церкві «Небесна країна». Потім зібрала свій колектив – була в ньому і солісткою, і керівницею.
– Людей треба було вчити співати, а я сама не розуміла, як це в мене виходить. Наприкінці 90-х років з доступом до інформації було тяжко. Взялася вивчати музичну грамоту з книг. Коли з’явився інтернет, дивилася масу відео й брала приватні уроки. Так опанувала і гру на синтезаторі, й основи джазової вокальної техніки, основи імпровізації. По сей день мене запитують, звідки в мене потужна джазова школа, де я навчалася, а мені навіть трохи ніяково, бо в більшості – це самоосвіта.
Миколу Гриценка та Юрія Лебединця, талановитого бас-гітариста і художника, поєднує багаторічна дружба, що розпочалася ще в стінах п’ятої школи. Відколи пан Юрій долучився до молодіжного гурту «Ну і що ж», так і грають пліч-о-пліч. З юності й донині вони разом і на сцені, й поза нею: Юрій став хрещеним батьком сина Миколи, тож вони ще й куми.
Гастролюючи з оркестром Національного цирку, Валерій Маковський вбирав світові стандарти джазової музики
«Фірмовість» звучання «SUNSHINE BAND» – заслуга його бенд-лідера й духовика Валерія Маковського, вважають колеги. Пропрацювавши 25 років керівником і музикантом оркестру Національного цирку України, Валерій Володимирович побував на гастролях в десятках країн світу. На власні очі він зміг побачити живі виступи світових знаменитостей, проаналізувати їхнє виконання, почерпнути досвід.
Родина Валерія Маковського переїхала до Переяслава з Вінниці, коли він навчався у третьому класі.
– До музики я відношення не мав, хоча мій батько шикарно грав на акордеоні, – розповідає Валерій Володимирович. – Якось знайомий хлопець покликав мене в духовий оркестр при будинку піонера. Видали мені трубу й поставили умову: виступатиму, якщо за зимові канікули вивчу репертуар. Я вивчив. Потім записався в музичну школу. У мене був прекрасний педагог Вадим Олександрович Головко, який заклав базу, поставив мені правильне дихання. Він був викладачем від Бога і не просто навчав, а дбав про здоров’я своїх учнів. Завдяки йому я досі граю. Завжди його пам’ятаю, приходжу на могилу й дякую йому.
Під час служби в армії Валерій Володимирович грав на трубі в джазовому оркестрі. Повернувшись, здобув освіту в Київському культурно-освітньому училищі, після чого почав працювати в оркестрі головного цирку України.
Валерій Маковський не лише досконало володіє основами джазу, а й відчуває і пропускає через себе кожен акорд, кожну музичну фразу. Його особлива «фішка» – фантастично винахідливі імпровізаційні ходи.
– Він привіз нам багато новаторських елементів, – каже про товариша Микола Гриценко. – Ми теж гарно грали, але, як казав Валера, «по-переяславськи». А він прививав нам смак. Хоч нам не раз говорили, що в Переяславі ця висока музика не потрібна. Але ми робили, як відчували.
Репертуар колективу складається і з відомих джазових композицій, і з власних. Нерідко музиканти грають українські народні пісні в джазовій обробці. Їхнє виконання поєднує різні джазові стилі та напрями – від блюзу до фанку. Сутність джазу – відчуття внутрішньої свободи, а його вищий прояв – імпровізація, впевнені музиканти.
Художник і гітарист Роман Мотузок після пар зі студентами поспішає на репетиції джаз-бенду
Про гітариста Романа Мотузка колеги з усмішкою зауважують: приєднатися до гурту його вмовляли пів року. Не дивно, адже поза тим, що Роман Миколайович – талановитий музикант, він – професійний художник і викладач переяславського університету. Знайти час на репетиції буває дуже складно, але відмовити собі в такому задоволенні чоловік не може, бо теж живе музикою змалку.
– Я виріс у музичному середовищі. З дитинства у мене було два захоплення – малювання і музика. У родині всі співали, чудово грали на інструментах, на свята вдома проходили справжні концерти. Батько навчав мене грати на гітарі, розповідав, як поєднуються стилі. Я все це поглинав і сам намагався розібратися, – каже Роман Миколайович.
Хоча головною стихією Романа Мотузка було і є образотворче мистецтво, музичне завжди тісно йшло поруч. І у школі в рідному Житомирі, і в Харківському художньому училищі, і в Харківському педагогічному інституті імені Сковороди він грав у рок-гуртах і ще студентом їздив виступати на фестивалях Європи.
З 2009 року Роман Миколайович працює викладачем кафедри мистецьких дисциплін Університету Григорія Сковороди у Переяславі. Пристрасть до музики ніколи не покидала його серця – у місті Роман Мотузок відомий і як майстер пензля, і як блискучий гітарист.
Обдаровану саксофоністку джазмени знайшли у школі
Наймолодша учасниця «SUNSHINE BAND» і за стажем у колективі, і за віком – саксофоністка Марина Бродова. Близько року тому артисти помітили обдаровану 14-річну дівчину, коли грали концерт у музичній школі. Грі на саксофоні вона навчається у Вадима Ноздровського, крім того володіє сопілкою та гітарою. До того ж чудово співає – навчається академічному вокалу в Юлії Ноздровської.
За плечима юної інструменталістки вже не один сольний концерт для широкої публіки. Музиканти без вагань запросили Марину стати частиною джаз-бенду, тим паче, що саме саксофона їм не вистачало для більш насиченого звучання.
Після закінчення 9-го класу Марина планує вступити до Черкаського музичного фахового коледжу ім. С. Гулака-Артемовського. Вона переконана, що музика стане справою її життя.
«Такий колектив у області єдиний»
Минулого року вокально-інструментальний ансамбль «SUNSHINE BAND» завоював найвищу нагороду міжнародного фестивалю-конкурсу мистецтв «Katerini-Fest» у Греції. А цьогоріч йому присвоїли почесне звання «народного».
– Після нашого виступу на присвоєння звання «народного» члени комісії аплодували стоячи й сказали, що такий колектив у області єдиний, – зазначає Микола Іванович.
Колектив здійснює активну концертну діяльність у регіоні, здобуваючи беззаперечне визнання та прихильність публіки. Але зупинятися на цьому не збирається. Переяславські джазмени мріють про відкриття нових горизонтів.
– Про що мріємо? Про перемогу. Поїхати виступити на масштабному джазовому фестивалі. Людей подивитися, себе показати. Розширити свої межі, показати, чого ми варті відносно когось. Ніщо не заряджає енергією так, як живий виступ для великої аудиторії, – в унісон відповідають майстри сцени.