Напередодні Всеукраїнського дня працівників культури та майстрів народного мистецтва ми зустрілися з людиною, чиє ім’я вже стало синонімом місцевої сцени. Миколу Гриценка без перебільшення можна назвати живою легендою переяславської музики. Мультиінструменталіст, композитор і співак із надзвичайно впізнаваним тембром голосу – кожен, хто бодай раз бував на мистецьких заходах у місті, знайомий з його багатогранною творчістю.
Боже провидіння між життям і смертю: «Я побачив дисплей синтезатора з написом “Хор янголів”»
Микола Гриценко з’явився на світ 18 грудня 1965 року – напередодні свята Миколая, на честь якого й отримав своє ім’я. Любов до пісні він успадкував від батьків – Марії Пилипівни та Івана Тимофійовича. За родинними переказами, щойно хлопчик навчився сидіти, він брав до рук будь-який предмет і вдавав, що перебирає струни.
Батько музиканта мав за плечима цікавий вокальний досвід – під час строкової служби в прикордонних військах на ірано-іракському кордоні у 1950-х роках був солістом-заспівувачем у військовому хорі. І хоча після армії життя Івана Тимофійовича було пов’язане з кермом (він працював водієм на плодоконсервному заводі, а згодом на кареті швидкої допомоги), музика його не відпускала. Він грав на гармоніці, вів власні пісенники й ніколи не полишав співу.
– Пам’ятаю, як з’явилися перші магнітофони, спочатку були бобінні, – згадує Микола Іванович, – і я записував маму з татом. Вони дуже любили ввечері сісти й заспівати українських народних пісень: «Ой хмелю ж мій, хмелю» чи «Ой вийду я на долину…». Дует у них був просто неймовірний, голоси зливалися ідеально.
На долю маленького Миколи припало серйозне випробування. Через вроджену ваду серця хлопчик не мав звичайного дитинства. В одинадцять років він переніс надскладну операцію в клініці Амосова. Зазвичай із таким діагнозом лікарям доводилося робити дві поетапні операції з перервою у кілька років. Але переяславському хлопчику зробили обидві за один раз – випадок на той час справді унікальний. Коли хірург вийшов до матері, він сказав слова, які родина пам’ятає досі: «Над вашою дитиною, Маріє Пилипівно, сам Бог працював нашими руками».
Хірургічне втручання минуло успішно, після реанімації хлопчик пішов на поправку, і його виписали додому, але далі ледь не стався фатальний випадок.
– Після виписки мене приїхала провідати батькова сестра, моя тітка, – ділиться музикант. – Привезла домашніх гостинців, вони якраз закололи кабанчика. Я вже йшов на одужання, і після тривалої дієти так хотілося смачненького. Ну я й попросив маму: «Дай мені хоч шматочок домашньої ковбаски з чорним хлібом, хоч смак той відчути». Ніхто й подумати не міг, що це матиме такі наслідки, але організм ще був занадто слабким. Важка їжа дала критичне навантаження на нирки й серце. Мене терміново забрали назад до реанімації.
Ця криза назавжди змінила його життя і свідомість.
– Я дуже чітко запам’ятав той момент, – його голос стає тихішим. – Раптом я побачив лікарів не вищими за себе, як це було зазвичай (я ж був маленького зросту, четвертокласник), а згори. Я ніби підлетів до стелі й дивився на свою палату зверху. Бачив білі ковпаки медиків і думав: «Чого це їх стільки зібралося біля мого ліжка?». Я навіть розгледів шашки й доміно, які лежали на шафах – знизу їх ніколи не було видно. Дивувався, думав: оце я виріс, як Гуллівер! А потім раптом – клац! – і стеля розійшлася. Я опинився в небесах, бачив світло, бачив Бога, я ніби літав там.
Саме там, за межею життя, він отримав своєрідне пророцтво – благословення на свій музичний шлях.
– Мені показали рідкокристалічний дисплей, такий, як на сучасних синтезаторах «Yamaha». Але ж уявіть, це був 1977 рік! Тоді таких технологій ще навіть не існувало, в Японії їх розробили значно пізніше. А на тому екрані англійською світився напис «Angel Choir» (Хор янголів – ред.). Я тоді не те що англійської не знав, я навіть літер цих ніколи не бачив. Це, безперечно, було Боже провидіння.
Слова Миколи Івановича вражають ще більше, якщо звернутися до історії музичних інструментів. У 1977 році синтезатори були величезними аналоговими машинами з тумблерами, без жодних екранів. Перший у світі масовий синтезатор із рідкокристалічним дисплеєм – легендарна Yamaha DX7 – з’явиться лише у 1983 році, а складні назви звуків на кшталт «Angel Choir» стануть стандартом на електронних дисплеях лише наприкінці 80-х.
Тієї ж ночі, о четвертій ранку – саме в ті хвилини, коли хлопчик перебував між світами – його мама, яка ночувала у родичів у Києві, раптом побачила у вікні яскраве біле світло і почула моторошний голос: «Ой, умер…».
На цих спогадах на очах Миколи Івановича проступають сльози.
– Але Господь мене повернув, – тихо додає він.
«Дивився на гітаристів по телевізору і ставив пальці, як вони»
Мандоліна, яку колись придбали батьки, так би й лежала собі далі під ліжком, але після пережитої операції тяга до мистецтва прокинулася з неймовірною силою.
– Я дістав ту мандоліну, зняв чотири струни, щоб залишилося тільки чотири, – усміхається музикант. – І на цьому саморобному інструменті почав підбирати почуті мелодії. Просто на слух, одним пальцем.
Побачивши такий потяг сина до музики, мама, яка працювала в універмазі, одного травневого вечора принесла йому гітару. Микола навчався тоді у п’ятому класі.
– Як зараз пам’ятаю, коштувала вона 7 карбованців і 50 копійок. Це була класична на той час семиструнка. Я одразу ж зняв шосту й сьому струни, переробивши її під себе, – розповідає Микола Іванович.
Вчителем хлопчика став чорно-білий телевізор. Коли на екрані з’явився британський гурт «Smokie» зі своїм хітом «What Can I Do», Микола не відривав погляду від соло-гітариста. Він уважно стежив за аплікатурою – як музикант ставить пальці на гриф, – і намагався відтворити ці позиції на своєму інструменті, просто поклавши гітару на коліна, навіть не знаючи до ладу, як її правильно налаштувати.
Але хист, помножений на абсолютний слух та наполегливість, дуже швидко дав свої плоди. Микола став учасником вокально-інструментального ансамблю в рідній п’ятій школі. А згодом відбулася доленосна зустріч, яка вивела його на головну міську сцену.
– Я часто сидів на лавочці біля свого двору й грав на гітарі, – згадує Микола Іванович. – Якось повз ішли старші хлопці-музиканти – Льоня Чабан та Вітя Палатний, прямували в бік мікрорайону Андруші. Почули мою гру, підійшли й кажуть: «О, нам якраз треба соло-гітарист!». Так я почав виступати з ними. Мені було всього п’ятнадцять, я починав хлопчиком у шкільному костюмчику на танцювальному майданчику. Старші товариші забирали мене з уроків на концерти та весілля. Ми були такими собі місцевими «Бітлз»! – жартує він.
У 1980 році при переяславському Будинку культури Микола Гриценко разом із Віктором Палатним, Леонідом Чабаном, Андрієм Нестеренком та Сергієм Степаненком створили ВІА «Ну і що ж». Хлопці «запалювали» танцмайданчики й були нарозхват.
Успішний старт у перших гуртах став лише сходинкою. Згодом у творчому житті Миколи Гриценка з’явився цілий калейдоскоп колективів: тріо «Оріяна», дует «Анонс», тріо «Криниченька», квартет «Мереживо», гурт «Диксиленд», ансамбль «Ерідон»… І в кожному з них він відкривав нові грані свого таланту – як співак, композитор і справжній мультиінструменталіст-віртуоз, якому однаково вільно підкорялися гітара, клавішні, мандоліна, сопілка та ударні.
– В ансамблі «Криниченька» у нас був шалений графік, – ділиться музикант. – Середа, п’ятниця, неділя – граємо на танцях у Будинку культури. А субота і неділя до самого вечора – це весілля, дні народження, проводи в армію. Завантажували апаратуру в автобус і їздили по всіх селах району.
Фактично Микола Гриценко став музикантом, який заробляв власною творчістю, ще в сьомому класі. Але оскільки він був неповнолітнім, офіційний запис у трудовій книжці з’явився лише в 1984-му.
– Зарплата за гру на танцях була 75 карбованців, – згадує Микола Іванович. – І за весілля ми отримували 75-80. Я вже міг сам себе повністю одягнути. Купив туфлі фірми «Ера» – дуже модні у ті часи. Приходив до школи й хвалився перед хлопцями: «Дивіться, у мене вже “Ера” є!».
Ніщо інше не захоплювало юнака так, як музика. Через ваду серця він так і не зміг відвідувати музичну школу, тож нотну грамоту, гармонію та специфіку гри на різних інструментах опановував здебільшого самотужки. Лише згодом він здобув фахову освіту, заочно закінчивши Київське культурно-освітнє училище у 1986 році.
«Я робив по 50 фонограм за день»
На початку 90-х років до Переяслава приїхав співак і актор Ярослав Лиховид, з подачі якого утворилося тріо «Оріяна». Саме з цим колективом пов’язаний перехід Миколи Гриценка до клавішних інструментів.
Колектив отримав запрошення на всеукраїнський фестиваль сучасної пісні за участі визнаних зірок Тараса Петриненка та Тетяни Горобець. Була обов’язкова умова: потрібно виконати авторську пісню.
– Тоді до нашого Будинку культури потрапили манюсінькі клавіші, – з усмішкою згадує Микола Іванович. – Це була модель SKX-100, привезли її з якогось сільського клубу на ремонт, фактично дитяча іграшка. Освоїв її, як то кажуть, методом тику. Але оскільки я вже володів гітарою, то швидко зрозумів принцип: інструмент із функцією автоакомпанементу в лівій руці – це для мене та сама гітара, тільки в «перевернутому» клавішному вигляді.
До виступу Микола Гриценко зробив справжній плейбек: запрограмував на дитячій «самограйці» барабани, басові лінії, вставки, а гітарні партії хлопці грали наживо.
– Після виступу до нас за лаштунки підійшов Тарас Петриненко, – з гордістю, але дуже скромно розповідає музикант. – Він, іменитий артист, потис мені руку і сказав: «Миколо, тут сьогодні було багато різних музикантів, але я ніяк не очікував, що з цією дитячою клавішею все прозвучить так достойно». Для мене це була висока похвала.
Цей успіх дуже надихнув колектив – за три тижні тріо вивчило близько 40 пісень, а потім об’їздило з концертами всю Переяславщину та Черкащину. Микола Іванович згадує, що тоді музичне життя в регіоні вирувало: на той час у районі діяло аж 18 повноцінних вокально-інструментальних ансамблів (не рахуючи фольклорних колективів) із «живими» барабанами, гітарами та клавішами.
Згодом з’явилися вже професійніші синтезатори «Casio». Цікаво Микола Іванович розповідає про свій досвід роботи на ромських весіллях. На одному з них він познайомився з нині відомим артистом і продюсером Дмитром Клімашенком – Микола Іванович акомпанував йому на синтезаторі.
– У них традиції специфічні, – пояснює музикант. – О п’ятій ранку починають збиратися всі їхні солісти, а вони там усі дуже талановиті, співучі люди. І от вони тебе перевіряють, влаштовують такий собі іспит. Тобі починають співати 10 різних пісень, і якщо ти на слух, з першої секунди, без жодної підготовки зможеш правильно заакомпанувати хоча б вісім із них – значить, ти класний музикант. Якщо менше – тебе просто не візьмуть грати на весілля. Ромська музика складна, гармонійно багата. Це була така добряча школа!
У 90-х та «нульових» роках дістати якісну «мінусовку» (а по суті – повноцінне авторське аранжування), окрім як у Гриценка, було просто ніде. Проте мало хто знає, що перші свої багатоканальні записи він почав робити ще у 1987 році, коли комп’ютерів не було й близько. Це була суто ручна праця.
– Тоді в районний Будинок культури привезли вісім касетних магнітофонів, – пригадує Микола Іванович. – І я придумав таку схему багатоканального запису. Беру одну касету і записую на неї лише барабани. Потім вмикаю цей магнітофон, слухаю барабани, граю бас-гітару і записую це все разом на другий магнітофон. Потім вмикаю другий і накладаю клавіші, пишучи на третій. Щоб звести одну пісню, треба було чотири-п’ять магнітофонів! Зараз у комп’ютерних програмах чи на сучасних синтезаторах є зручні доріжки – виставив усе і готово. А тоді це були справжні музичні експерименти.
З появою потужніших синтезаторів до Миколи Івановича почали звертатися з усього району. Він із теплою усмішкою згадує той насичений творчий період: вмикав касету і миттєво підбирав гармонію та мелодійну лінію. За день маестро міг записати по пів сотні треків.
– Бувало, що приносили касету з піснею і кажуть: «Завтра виступати, треба мінусовку вже зараз», – згадує музикант. – Я настільки наловчився, що ставив касету і миттєво робив аранжування. Були дні, коли з дев’ятої ранку до обіду встигав написати до 25 фонограм. А часом записів взагалі не було: люди просто наспівували мені мелодію, а я на слух одразу її відтворював і записував повноцінний трек. Але я вважаю, що це навіть не моя заслуга, – додає митець. – Це від Бога.
З роками музичні горизонти Миколи Гриценка лише розширювалися. З гуртом «Чумацький шлях» він доторкнувся до джазу. Коли більшість репертуару склали світові хіти джазової класики, учасники колективу вирішили змінити назву на більш вишукану та відповідну стилю – «SUNSHINE BAND». З ними Микола Іванович виступає і тепер.
Окрім цього, він продовжує грати з ансамблем «Ерідон», постійно акомпанує різноманітним фольклорним колективам району, служить своїм талантом у церкві «Оселя благодаті». Особливе місце в його серці займає музикування з пацієнтами Центру соціальних послуг та соціальної інтеграції – для них такі концерти стають своєрідною арттерапією та емоційним зціленням.
У нинішніх реаліях більшість виступів Миколи Івановича та його колективів – це благодійні концерти на підтримку ЗСУ. Проте переяславські музиканти встигають підтверджувати свій фаховий рівень і на великих сценах. Так, нещодавно вони побували в селі Великі Кринки на Полтавщині, де проходив IV Відкритий фестиваль-конкурс вокального мистецтва пам’яті Раїси Кириченко «Раїсина пісня».
– Цей фестиваль зібрав майже сотню учасників – сильних солістів та колективів, – ділиться враженнями музикант. – Конкурс тривав цілий день, а в журі сиділи представники Полтавської філармонії – тобто рівень оцінювання був дуже серйозний. Ми виконували пісню «Приймак», і журі високо оцінило наш виступ.
«Чоловік матиме крила лише тоді, коли вони є у його жінки»
Та жоден творчий зліт, жодна написана нота не були б можливими без надійного тилу. Зі своєю майбутньою дружиною Дарією Микола познайомився, коли йому було вісімнадцять. Доленосна зустріч відбулася символічно у тому ж таки переяславському будинку культури, куди Полого-Вергунівський народний театр привіз виставу «Лимерівна».
– Пам’ятаю, це було перше квітня, погода тоді була не дуже, і я вирішив залишитися в залі, подивитися виставу. Зайшов, сів десь у задніх рядах, – з усмішкою повертається у спогади музикант. – А Даша прийшла з подружками. Вона сама родом з Івано-Франківщини, а до Переяслава приїхала навчатися в педагогічне училище. Я побачив її, провів додому… І так усе життя ми разом. Якби не Даша, я б ніколи не реалізувався в житті так повноцінно. Я завжди дякую Богу, що вона в мене є.
Подружжя виховало сина Андрія. Він теж успадкував від батька хист до музики, проте обрав для себе інший професійний шлях. А 16-річна онучка Поліна навчалася у музичній школі по класу скрипки.
Розмірковуючи про роль жінки у своєму житті, Микола Іванович ділиться здобутою роками життєвою мудрістю:
– Я переконаний: будь-який чоловік матиме крила лише тоді, коли крила будуть у його жінки. Успішний чоловік може відбутися тільки тоді, коли поруч із ним його половинка. У нас були свої труднощі, але і в радості, і в горі ми всі випробування переносили разом. Знаєте, чоловік може вміти все: прати, варити їсти, грати на інструментах, писати музику, стругати, рубати дрова… Але якщо поруч немає цієї жіночої сутності, жіночої енергії – чоловік це одразу відчуває. Тоді зникає натхнення. Тому моя дружина Дарія – це і є мій найбільший дар. Я завжди з повагою схиляюся перед жінками, цілую руки матерям, бо на них тримається світ.
За всі ці десятиліття щоденної праці у нього жодного разу не виникало думки покинути музику. Вона стала його диханням, невіддільною частиною його єства.
– Я з дитинства цим жив. Бувало, приходжу зі школи – і зразу на лавочку, грати. Повечеряв, треба вже спати йти, а я знову за гітару. Лягаю з нею в ліжко і так засинаю. Вона падає, будить мене – і я знову граю…
І сьогодні, щоразу виходячи на сцену, легенда переяславської музики Микола Гриценко залишається вірним своєму незмінному кредо:
– Я завжди кажу своїм колегам одне: ми несемо людям радість.
