У мистецькій галереї Переяславського центру культури та мистецтв 16 квітня відбулася зустріч із Валентиною Купрієнко – авторкою восьми поетичних збірок, членкинею Національної спілки письменників України, громадською діячкою та ліквідаторкою наслідків аварії на ЧАЕС, передає Proslav.
Творчий вечір під назвою «У пам’яті Чорнобиль відболить» був присвячений осмисленню трагедії через особистий досвід та художнє слово, адже Валентина Купрієнко брала безпосередню участь у ліквідації найбільшої техногенної катастрофи, за що відзначена державними нагородами. Також письменниця удостоєна Почесної відзнаки I ступеня Княгині Ольги – «За вагомі здобутки на ниві літератури та гідну працю на благо держави України».
Читайте також: «Ми думали – просто пожежа»: спогади ліквідатора аварії на ЧАЕС, нацгвардійця Владислава Андруха
– Квітень – місяць, що починається холодом, але вже потроху нас обігріває. Проте він завжди несе із собою важку дату. Минає 40 років після вибуху на Чорнобильській атомній електростанції. Ця трагедія внесла величезні корективи в наше життя, тому що багато людей, покинувши свої гніздища, свої домівки, їхали хто куди, – зазначила на початку зустрічі поетеса.
З Полісся до Борисполя
Валентина Купрієнко народилася і виросла на Поліссі – у селі Ставрівка колишнього Іванківського району. У 1976 році закінчила Розважівську середню школу, а згодом – Київське культурно-освітнє училище, здобувши фах диригента-хоровика. Далі, у 1992 році, вона успішно завершила навчання у Київському державному інституті культури за спеціальністю «організатор-методист культурно-освітніх заходів».
Понад 20 років жінка присвятила роботі у сфері культури: була бібліотекаркою, завідувачкою клубу, інспекторкою відділу культури та директоркою районного Будинку культури. Ще живучи на Іванківщині, Валентина Купрієнко активно займалася громадською роботою – земляки тричі обирали її депутаткою Розважівської сільської ради.
Поетеса вважає, що має дві малі батьківщини – Іванківський район та Бориспільщину. До Борисполя родина переїхала наприкінці 90-х років, коли сина після закінчення академії направили туди на роботу. На новому місці жінка почала займатися підприємницькою діяльністю. З часом у ній відродилося бажання писати. Сьогодні в її творчому доробку вже 8 збірок, у яких багато патріотичних віршів, проникливої лірики про родину, а також болючих рядків про війну.
Спогади ліквідаторки: «Люди плакали, і я плакала разом із ними»
Під час зустрічі Валентина Купрієнко поділилася спогадами про ті страшні дні трагедії на ЧАЕС.
– Тоді, у далекому 1986-му, мені було лише 27 років. Я була молодою мамою двох діточок. Мене в складі бригад із дорослими чоловіками відправляли на відселення сімей. Моя місія як ідеологічного працівника полягала в тому, щоб заспокоювати людей. Уявіть собі: в село заїжджали рефрижератори для тварин і автобуси для людей. Люди плакали, плакала з ними і я. Плакали і тварини, яких грузили на рефрижератори. Було важко, стискалося серце. Я не знала, що попереду, а вдома були маленькі дітки. Але я завжди була такою сміливою патріоткою, як я себе називаю в сімейному колі. Куди казали – туди їхала, що казали робити – те робила. Було навіть і таке, що ми забирали із навколишніх сіл мам із маленькими дітками, вагітних жінок. Попереду їхали автобусом ми з мамами, а позаду швидка допомога. Ми людей везли до Тетерівського вокзалу. Там вони пересідали в поїзди і їх везли в санаторії України. Звичайно, був великий неспокій.
Ця трагедія зачепила й власну родину поетеси. На третій день після аварії мобілізували її чоловіка.
– Він возив пісок, який накладали в мішки для гвинтокрилів. На жаль, його немає вже більше 20 років… – ділиться особистим болем жінка. – Колись при в’їзді у Прип’ять стояла велика стела з написом: «Нехай буде атом робітником, а не солдатом». Але вийшло навпаки… Надзвичайно багато земляків загинуло, а ще більше людей і досі живуть із важкими хворобами.
«Моє кредо – бути потрібною людям»
З 2014 року, від початку бойових дій на сході України, Валентина Купрієнко активно займається волонтерством і допомагає військовим.
– Зараз горе знову ступило на нашу українську землю. Яка велика біда ще чекає на нас попереду – знає тільки Бог. Але ми тримаємось усі ці роки війни. Я активно займалася гуманітарною допомогою. Як голова громадської організації осіб з інвалідністю, я багато допомагала тим, кому було найважче. З 2014 року діставала гуманітарні вантажі та відправляла їх на східний фронт. А зараз, хоч як би не було важко, я продовжую писати і власним коштом друкую свої книжки. Мабуть, так мені вже судилося. Моє життєве кредо – бути потрібною людям. Так і живу, – ділиться письменниця.
Під час зустрічі авторка декламувала власні вірші про Чорнобиль, а також зачитала присвяту своєму покійному синові. До читань долучилися й гості заходу, поділившись своєю поезією. Зокрема, керівниця народного аматорського театру «Славія» Переяславського ЦКМ Людмила Леляк зачитала проникливий вірш.
Своїми емоціями поділилася й директорка Переяславської публічної бібліотеки Тетяна Майстренко: вона зазначила, що глибоко зворушена спогадами поетеси, адже сама добре пам’ятає ті дні, коли у 10-річному віці мусила виїжджати з родиною з рідного Полісся.
Після офіційної частини всі охочі мали змогу придбати книги Валентини Купрієнко з автографом. Частину примірників вона подарувала ліквідаторам, землякам з Полісся та Переяславській публічній бібліотеці.
Наприкінці заходу начальник відділу культури і туризму Переяславської міської ради Валентин Шуткевич вручив Валентині Купрієнко репродукцію малюнка Тараса Шевченка «Вознесенський собор і капличка», створеного Кобзарем у 1845 році під час перебування на Переяславщині. Також він передав гості подяку та буклет, присвячений творчому і життєвому шляху видатного музейника Михайла Сікорського.
Підсумовуючи зустріч, Валентин Шуткевич зазначив:
– Сьогоднішня подія вийшла надзвичайно щирою, сімейною та емоційною. Ця щемлива тема торкнулася не лише тих, хто втратив свої домівки, а й людей, які пережили ці події поза межами Чорнобильської зони. Ми справді маємо про це пам’ятати. Нам є що згадати і що сказати одне одному. У такі моменти приходить розуміння, що ми не самі в цьому світі – що є підтримка, є з ким поділитися своїми емоціями, життєвим досвідом та спогадами.
НАША УКРАЇНА (Валентина Купрієнко)
Наші ліси, поля, моря і береги –
Це рідний край, моя країна.
Моя дитино, Україну бережи
І пам’ятай про мову солов’їну.
Цвітуть сади, виспівують птахи,
У горах рута пишно розцвіла.
«У кожного свої земні шляхи», –
Колись бабуся нам заповіла.
Свої шляхи, свої дороги,
А Україна в нас навік одна:
Вона всі наші болі і тривоги
Бере на себе… й всіх оберіга.
