У суботу, 23 травня, у Переяславі відбулися урочистості з нагоди Дня Героїв. Цей день присвячений усім, хто протягом століть боровся і продовжує боротися за свободу та незалежність нашої держави, повідомляє Proslav.
Пам’ятні заходи розпочалися на Борисоглібській площі з традиційної хвилини мовчання, яка проходить тут кожної суботи. О 8:45 родини зниклих безвісти, військовополонених та загиблих воїнів, а також усі небайдужі містяни збираються біля «Дерева надії», щоб віддати шану нашим захисникам.
Одразу після хвилини мовчання рушила піша хода. Учасники пройшли від площі до Алеї Героїв, де й відбулося головне урочисте зібрання з нагоди Дня Героїв.
– Понад вісім десятиліть тому українці встановили цей день у травні, аби вшанувати лідерів та воїнів, які стали уособленням нашої спроможності чинити опір, – зазначила ведуча Влада Черненко. – Ми згадуємо травневі дні, коли обірвалися життя видатних борців за самостійність: Миколи Міхновського, Симона Петлюри, Євгена Коновальця. Вони заклали той ідеологічний фундамент, на якому сьогодні стоїть наша держава. Історія нашої волі – це неперервна лінія фронту. Вона тягнеться від розгорнутих знамен княжих дружин, крізь козацькі битви, повстанські ліси та жертовність Героїв Крут. Вона пройшла крізь барикади Небесної Сотні й розгорнулася у повномасштабну, титанічну битву сучасності. Битву за право нашого народу просто жити на своїй землі.
Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять усіх синів і доньок громади, які поповнили лави Небесного воїнства. Священнослужителі Ради Церков Переяславщини звершили спільну молитву за спокій душ полеглих українських воїнів.
Зі щемливим словом до учасників заходу звернувся міський голова Переяславської громади Вячеслав Саулко:
– Зараз ми стоїмо біля портретів найдорожчих наших захисників – наших дітей, чоловіків, батьків. Вони пролили кров і віддали найцінніше – власне життя – за нас із вами, за наші сім’ї, за рідну землю. У нашій громаді сьогодні вже 250 загиблих воїнів. Лише вдумайтеся: це цвіт нації, люди, які в мирний час працювали, вирощували хліб, займалися підприємництвом, ростили дітей. Але страшний ворог забрав їхні життя. Проте він не зміг забрати життя в України.
Кожен із них не злякався і не втік. Узявши до рук зброю, як справжній захисник, він пішов дивитися смерті та окупантам в очі. Своїм тілом вони закрили нашу землю від ворога. Ми повинні завжди це пам’ятати. Щоразу, збираючись тут, я звертаюсь до людей: “Пам’ятайте, не забувайте і ніколи не прощайте”.
Подивіться на ці портрети – Герої усміхнено дивляться на нас. Важко навіть уявити, що було б, якби вони нас не захистили. Нас би просто вже не було. Була б друга Буча, другий Ірпінь, Бородянка… Було б безліч знищених міст України, де ворог безжально руйнує домівки й відбирає майбутнє. Ми схиляємо голови перед усіма полеглими Героями. Вони не вмирають, але, на жаль, їх більше немає поруч. Кожна мати, дитина, дружина в надії очікує, що її захисник повернеться. Та вони вже назавжди залишаться лише в наших серцях і пам’яті. Благаю, не забувайте. Кожен, хто проходить повз, зупиніться, покладіть квіти і скажіть добре слово за наших Героїв. Слава всім, хто не повернувся.
Посмертні нагороди Героям Переяславщини
Під час церемонії відбулося вручення посмертних нагород тим, хто не дожив до перемоги, але наблизив її ціною власного життя. Відзнаки родинам загиблих передав начальник відділення цивільно-військового співробітництва 1-го відділу Бориспільського РТЦК та СП, майор Андрій Шаповал.
Державними нагородами (посмертно) відзначені:
Вадим Володимирович Білер
Старший сержант, командир відділення управління мінометної батареї 2-го єгерського батальйону (в/ч А4948). Загинув 22.12.2025 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Удачне Покровського району Донецької області. Указом Президента України №559/2022 від 05.08.2022 нагороджений відзнакою «За оборону України». Нагороду отримали мама Героя Світлана Юріївна та донька Діана.
Максим Олегович Захарченко
Старший солдат, водій 2-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону (в/ч А2167). Загинув 16.04.2024 року внаслідок скиду ворожого боєприпасу з БПЛА в районі Вугледара Волноваського району Донецької області. Указом Президента України №686 від 17.09.2025 нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Нагороду отримали дружина Героя Дар’я Олександрівна, син Дмитро та мама Галина Іванівна.
Богдан Сергійович Ільєнко
Солдат, стрілець-снайпер механізованого відділення (в/ч А7402). Загинув під час виконання бойового завдання поблизу Дворічної Куп’янського району Харківської області. Указом Президента України №686 від 17.09.2025 нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Нагороду прийняли мама Героя Тетяна Миколаївна та батько Сергій Васильович.
Олексій Вікторович Левченко
Солдат, водій мінометного взводу 24-ї ОШБр (в/ч А3488). Загинув 18.06.2025 року під час бойових дій поблизу Іскрисківщини Сумської області. Указом Президента України №698 від 30.09.2025 нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Нагороду передали батьку Героя Віктору Олексійовичу.
Віталій Олексійович Ступак
Солдат, стрілець-помічник гранатометника 3-ї стрілецької роти (в/ч А7297). Загинув 11.08.2024 року під час бойового зіткнення на позиції біля Кислівки Куп’янського району Харківської області. Указом Президента України №928/2025 від 13.12.2025 нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Нагороду отримали дружина Героя Наталія Михайлівна та син Владислав Віталійович.
Історична пам’ять як зброя
Про історичний контекст боротьби українського народу нагадав доктор історичних наук, професор, ректор Університету Григорія Сковороди в Переяславі Віталій Коцур:
– Дуже складно говорити в такі моменти, але варто наголосити: нація, яка не знає своєї історії, рано чи пізно стає рабами. А народ, який не пам’ятає своїх героїв, піде в небуття. Тому сьогодні ми маємо згадати не лише наших сучасників, які боронили державу ще вчора, а й велику тисячолітню історію українського державотворення.
Ми повинні усвідомлювати потужну роль Переяслава за часів Київської Русі. Це був справжній форпост, дружина якого обороняла державу від печенігів і половців. По суті, сьогодні нічого не змінилося: тисячоліттями ми маємо циклічно повторювану історію боротьби з кочівними ордами. Згадаймо й те, що зробила з нами монголо-татарська навала: нас стерли з лиця землі на кілька століть. Ми втратили державу, забули своїх героїв… І лише у XX–XXI століттях почали відроджувати ту давню історію під нашим власним, українським кутом зору.
Українці – це не просто землероби, це величні воїни. Щоразу, коли ми потрапляли під чужий гніт, перше, що робив ворог – стирав нашу історію та знищував тих, хто був причетний до державотворення. Згадаймо, як в часи Російської імперії українців презирливо називали “мазепинцями”, ототожнюючи це зі зрадою. Хоча Іван Мазепа – це герой, який зводив храми та розбудовував державу після Визвольної війни Хмельницького. Але ворог писав історію за нас. Як нас називали в радянський час? “Петлюрівцями”, бо Симон Петлюра та його соратники відроджували Україну. Як нас росіяни називають зараз? “Бандерівцями”. Це постійна підміна понять.
Та якщо ще 20 років тому ці наративи можна було нам нав’язати, то зараз – уже ні. Тому що ми маємо власних Героїв, які на наших очах поклали життя за державу. Ми шануємо їх щодня, фіксуючи їхні імена у Книзі пам’яті, яка спільно створюється містом та університетом. Це історія не просто про те, де і коли загинув наш переяславський захисник. Це розповідь про його життя, про те, як він впливав на громаду і як став Героєм.
Якщо ж ми, не дай Боже, не відстоїмо нашу Незалежність сьогодні, через десятки років ворог знову спотворить пам’ять про цих хлопців. Тому ми не маємо права дати йому захопити нашу державу. Усі повинні працювати: солдат – на фронті, тил – у волонтерстві, виконуючи соціальні місії та виховуючи молодь на справжніх українських цінностях.
На завершення церемонії до пам’ятного знака загиблим воїнам АТО та портретів на Алеї Героїв лягли живі квіти – як мовчазне «дякую» від усіх живих усім безсмертним.
