Сьогодні, 26 жовтня, Переяславщина схилила голови у глибокій скорботі. До рідної домівки на щиті повернувся Захисник України Андрій Борисович Бутович. Після понад двох років болісної невідомості та очікувань Герой знайшов свій останній спочинок.
На сторінці Студениківської громади розповіли про життєвий шлях воїна. Андрій Бутович народився 19 серпня 1968 року у Студениках. Там минуло його дитинство, там він пішов до школи, а згодом вступив до Березанського ПТУ, де здобув фах водія.
Строкову службу проходив аж у Кишиневі, а після армії повернувся до улюбленої справи – працював водієм. Любив техніку і добре на ній знався, працював у колгоспі, на заправці, а перед повномасштабним вторгненням – у фермерському господарстві «Світ ланів».
Зі своєю дружиною Надією Андрій знався з дитинства, адже зростали на одних вулицях. Дитяча дружба переросла у міцну родину. Разом вони виховали доньку Оксану, яка нині працює вчителькою у Переяславській гімназії.
Найбільшою втіхою для дідуся були онучки – Діана та Мар’яна. Спокійний, поміркований і небагатослівний, він жив звичайним життям, дбав про родину та був єдиною опорою для своєї старенької матері, яка має першу групу інвалідності.
Війна безжально зруйнувала ці світлі мрії. 27 березня 2024 року Андрія Бутовича мобілізували до лав Збройних Сил України. Він став гранатометником механізованого підрозділу військової частини А 4718. З навчального полігону щовечора телефонував рідним, заспокоював і запевняв, що все буде добре.
Але вже 27 травня Захисник потрапив у справжнє пекло – до Кліщіївки на Бахмутському напрямку. Навесні 2024 року ворог регулярно і масовано штурмував тамтешні українські позиції, застосовуючи нищівні артилерійські обстріли, рої FPV-дронів та хімічні атаки. За словами побратимів, тиск був таким, що плавився метал. Востаннє Андрій розмовляв із донькою 4 червня з чужого телефону. Обіцяв набрати після повернення із завдання, проте більше на зв’язок не вийшов.
7 червня 2024 року внаслідок артилерійського обстрілу поблизу Кліщіївки Андрій Бутович загинув, мужньо виконавши свій обов’язок. Невдовзі, під тиском переважаючих сил противника, українські війська змушені були відійти, і 17 червня село знову опинилося під окупацією. Забрати тіла полеглих звідти було неможливо. З того часу Андрій вважався зниклим безвісти. Мати, дружина та донька понад два роки жили сподіваннями. Тіло воїна вдалося повернути лише завдяки домовленостям про репатріацію, а ідентифікували його за зразками ДНК.
«Андрій був моїм учнем, був дуже мирною людиною, але коли покликала необхідність – не став ховатися, виконав свій громадянський обов’язок до кінця. Чи був він Героєм? Безумовно був, бо кожен, хто став на захист України, для нас Герой, – зазначила голова Студениківської громади Марія Лях. – Його смерть не була марною: його внучки, родина і кожен із нас живі, бо він закрив нас собою. Кожен такий вчинок – це вже подвиг. Із подвигів тисяч звичайних українців уже виковується наша перемога. Янголом стоїть він над Студениками, закриваючи крильми своїх рідних. Ми з ними у цьому страшному горі і сповнені віри у щасливе завтра наших дітей. Дорого заплачено за це, дуже дорого».
Чин відспівання воїна відбувся у Свято-Успенському соборі міста Переяслава. Після спільної молитви Андрій Борисович востаннє вирушив до родинного будинку в село Студеники. Земляки зустріли Захисника живим коридором вдячності, встеливши його останній шлях квітами. Поховали Героя на місцевому сільському кладовищі.
