20 травня 2026 року у Переяславі, на базі університету, відбувся захід «Жива книга: відверті історії турботи про дітей». Тут сім’ї усиновлювачів, патронатних вихователів, дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім’ї з Київської області ділилися власним досвідом, розповідали про виклики, страхи, перші кроки та моменти, які змінювали життя дітей і самих родин. Історії того, як безумовна любов перемагає сирітство, фіксував і кореспондент Proslav.
Подію, яка об’єднала представників громад Київської області, фахівців соціальної сфери, партнерів та людей, які щодня допомагають дітям зростати у сімейному середовищі. організувала МБО «Партнерство «Кожній дитині» спільно з Переяславською міською радою та Службою у справах дітей та сім’ї Переяславської міської ради в межах проєкту «ПОВЕРНЕННЯ: Україна – родина – дім».
Під час заходу говорили про роль сімейного виховання в розвитку дитини, необхідність розвитку сімейних форм виховання та послуги патронат над дитиною, про те, чому для дитини надзвичайно важливо мати поруч дорослих, яким можна довіряти та важливість підтримки кризових родин. Формат «Живої книги» дозволив учасникам почути не формальні виступи, а реальні історії людей, які стали для дітей підтримкою у складний період життя.
Зустріч підтримали представники міської та обласної влади й університету
Захід відкрила заступниця голови Переяславської міської ради Оксана Степаненко, яка подякувала всім партнерам, спеціалістам, «живим книгам» за їхню щоденну працю. У своєму вітальному слові вона наголосила на важливості об’єднання зусиль заради майбутнього дітей:
«Надзвичайні слова вдячності від міського голови та від мене особисто всім присутнім. І в першу чергу – благодійній організації «Партнерство «Кожній дитині». Дякую за можливість бути учасником і свідком цієї дійсно живої історії щасливого дитинства. Спасибі партнерству, яке надає допомогу нашій Службі у справах дітей, нашій громаді в облаштуванні родин для того, щоб кожен мав шанс на радісне, щасливе життя, на успішний старт. Найщиріші слова вдячності тим родинам і батькам, які безпосередньо турбуються про маленьких українців!», – звернулася до присутніх Оксана Серафимівна.
Також до вітального слова також був запрошений ректор Університету Григорія Сковороди в Переяславі Віталій Коцур. Він відзначив символічність проведення заходу саме у стінах університету та запевнив у підтримці таких ініціатив:
«Університет Григорія Сковороди – це не тільки про якісну освіту, це і про той великий пакет соціальних послуг, який ми заклали в нашу стратегію. Ми є правонаступниками Переяславського колегіуму, де викладав Сковорода, тому принципи людиноцентризму та «сродної праці» нам дуже близькі. Рефлексуючи над подіями сьогодення, я чітко усвідомлюю: так само, як зараз є високою потреба у психологах, завтра буде вкрай високою потреба у соціальних працівниках. Тому ми готові сприяти, надавати підтримку та спільними зусиллями розвивати нашу громаду», – запевнив Віталій Вікторович.
«Для нас надзвичайно важливо, щоб тема турботи про дітей звучала не лише мовою нормативних документів чи реформ, а передусім – мовою людських історій. Саме через такі щирі зустрічі ми можемо краще зрозуміти, що стоїть за рішенням прийняти дитину в родину, підтримати її у складний момент життя, дати їй відчуття безпеки та довіри», – зазначила у вітальному слові консультантка Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей у Київській області Антоніна Сидоренко.
Повернення дітей додому: виклики та перспективи
Після вітальних слів експерт МБО «Партнерство «Кожній дитині» Сергій Андріяш презентував проєкт «ПОВЕРНЕННЯ: Україна – родина – дім», який спрямований на розвиток сімейних форм виховання та реінтеграцію дітей, які повернулися в Україну після евакуації за кордон у складі інституційних закладів.
«Процес повернення дітей, що були евакуйовані за кордон у складі інституційних закладів – можливий. Нам дуже важливо, щоб всі були готові до повернення дітей та їхньої реінтеграції. Тому наш проєкт спрямований на зміцнення спроможності органів влади виконувати покладені на них завдання в цьому процесі. Головне завдання перед нами – це підготувати дитину до повернення», – наголосив Сергій Андріяш.
До слова, на початку повномасштабного вторгнення у складі інституційних закладів за кордон евакуювали 4 811 дітей з різних областей України. На сьогодні за кордоном перебуває ще 1307 дітей, решта – повернулися в Україну в свої біологічні сім’ї, влаштовані в сімейні форми виховання, вступили у навчальні заклади. 424 дитини із Донецької, Запорізької та Луганської областей, що ще перебувають за кордоном, не можуть повернутися в свої громади, тому для них шукають нові люблячі родини в інших областях України.
Прийомна родина Ігоря та Наталії Лисих: життя з нуля в Переяславі та серце відкрите до дітей
Історія родини Лисих – це розповідь про незламність і глибоку віру. До війни вони мали успішний бізнес та сучасний щойно відремонтований будинок на Луганщині. Улітку 2014 року друзі запросили їх до Переяслава просто перечекати активну фазу бойових дій. Вони приїхали з кількома пакетами, плануючи повернутися за місяць. Проте тимчасове житло затягнулося на роки.
У 2015 році Ігор через серйозні проблеми зі спиною втратив можливість працювати на будівництві, яка годувала сім’ю. Опинившись у чужому місті на зйомній квартирі з трьома біологічними дітьми, родина не зламалася. Завдяки позиці та підтримці друзів, вони ризикнули взяти позику, збудували новий дім, а гараж переобладнали під магазин із вирощування та продажу квітів. Ігор став пастором церкви та очолив Раду церков Переяславщини. У 2024 році родина зробила новий крок – стала прийомною сім’єю для двох хлопчиків – Єгора та Ярослава (на момент влаштування їм було 2 та 4 роки).
«Коли ми приїхали до патронатної родини Дудко знайомитися з хлопчиками, вони підбігли і з першої секунди закричали: «Папа, мама!». Для мене це був справжній шок. Я бачив їх уперше в житті! Але цей момент став тим духовним гачком, який тримає нас і понині. Спочатку малі дуже боялися, ховали хліб та сир, переживали, що їжу заберуть, не вміли за собою прибирати. Зараз ми успішно йдемо шляхом адаптації, хлопці вже не бояться залишатися вдома. Наша молодша біологічна донька Ліля, якій зараз 16, стала для нас величезною помічницею. Цей досвід виховує в ній колосальну відповідальність. Коли мені стає емоційно важко, мій найкращий ресурс – це вийти в ліс, послухати птахів або відкрити Біблію і побути наодинці з Богом. Це повертає спокій і сили рухатися далі», – поділився Ігор Миколайович.
Дитячий будинок сімейного типу Світлани та Олександра Мінченків у Переяславі: «Якщо робити добро – воно обов’язково повертається»
Ще однією вражаючою історією, яку свого часу ми вже розповідали та показували читачам нашого сайту, став досвід дитячого будинку сімейного типу Світлани та Олександра Мінченків. Ця велика родина через постійні ворожі обстріли прифронтової зони була змушена евакуйовуватися з рідної Сумщини, рятуючи дітей.
Свій шлях прийомного батьківства подружжя розпочало ще у 2008 році. Згодом, у 2019-му, на базі родини було створено ДБСТ. Сьогодні, окрім сімох біологічних дітей (шестеро з яких уже дорослі), Світлана та Олександр виховують вісьмох дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Нещодавно за кошти державної субвенції (5,4 млн грн) Служба у справах дітей підібрала та придбала для них простору двоповерхову оселю площею 275 кв. м саме у Переяславі, де родина успішно розпочала новий етап життя. На минулорічного зимового Миколая на гостину до родини зі своїми столичними друзями і подарунками завітав і автор цих рядків.
«Коли ми тільки починали, наші власні діти дуже допомагали – і купали малечу, і спати вкладали. Якось мій молодший син Максим запитав мене: «Мамо, люди питають, чому в нас так багато дітей, що їм казати?». Я відповіла йому: я роблю це для того, щоб мої діти ніколи не залишилися сиротами, але якщо таке, не дай Боже, станеться – щоб люди так само відкрили свої серця і забрали їх у люблячу родину. Ми живемо у духовному світі: якщо робити добро – воно обов’язково повертається. Я впевнена, що це треба робити, як би важко не було», – переконана Світлана Мінченко.
Прийомна родина Андрія та Марії Балушок: єдиноріг як шлях до серця пораненої дитини
У 2025 році прийомна родина Андрія та Марії Балушок із Ташанської громади прийняла у свою сім’ю маленьку Каріну. До цього дівчинка три роки прожила в будинку дитини, а на початку повномасштабного вторгнення була евакуйована до Польщі. Сама ж прийомна родина утворилася в 2021 році й наразі, окрім чотирьох біологічних дітей, виховує двох прийомних. Знайомство з Каріною відбувалося онлайн, коли дитина ще перебувала за кордоном, і цей момент став переломним для батьків.
«Я дуже хотіла знайти шлях до серця дівчинки, тож на онлайн-зустріч узяла з собою великого іграшкового єдинорога, який належав моїй старшій доньці. Запитала Каріну, яких тварин вона любить, а вона сором’язливо відповідає: «Єдинорогів». У цей момент у мене всередині щось наче клацнуло. Я повернулася до чоловіка й сказала: «Це наша дитина, ми маємо негайно їхати до Польщі й забирати її додому». Через важкий травматичний досвід Каріна спочатку мала великі труднощі з довірою, виявляла агресію, могла вкусити чи вщикнути. Цікаво, що довгий час вона взагалі не згадувала нічого позитивного про життя за кордоном – усі її щасливі розповіді починалися виключно з того дня, як вона потрапила до нас. Завдяки любові та постійній роботі з психологом вона нарешті відтанула й вчиться бути просто щасливою дитиною», – згадує прийомна мати Марія Балушок.
Захід опроявив історії десятків врятованих дитячих доль
Для патронатної виховательки Христини Жернової тема прийомного батьківства є глибоко особистою, адже колись її саму вдочерила родина військового. Маючи двох власних синів, подружжя спершу всиновило маленьку Катрусю, а згодом – Віталіну, яку вилучили у біологічної матері під час спроби продажу немовляти. З початком повномасштабного вторгнення родина евакуювалася до Польщі, проте вже за два місяці Христина зрозуміла, що її справжнє покликання – рятувати дітей в Україні. Так у 2023 році Жернових створили патронатну сім’ю, через тепло якої пройшло вже 14 дітей (зокрема троє евакуйованих із Швейцарії, які мріяли про дім) – і жоден із цих малюків не потрапив до інтернату, натомість усі знайшли шлях до нових родин або повернулися до біологічних батьків.
Справжньою надією для 33 дітей різного віку стала ще одна учасниця заходу Юлія Сужок, яка після 26 років роботи вчителькою та вихователькою дитсадка вирішила не полишати своє покликання і у 2018 році разом із чоловіком стала патронатною вихователькою. За ці роки подружжя виходжувало і 4,5-місячних немовлят, чиї братики чи сестрички помирали від недогляду, і підтримувало 15-річних підлітків, ділячи навпіл безсонні ночі та дитячі тривоги. Жінка зізнається, що прощатися з малечею щоразу надзвичайно важко до сліз, але найбільшою нагородою для неї є моменти, коли колишні вихованці телефонують або біжать обійматися на вулиці, доводячи, що посіяне добро назавжди залишається в їхніх серцях.
А мама-вихователька дитячого будинку сімейного типу Світлана Масло з Білоцерківщини, чия родина за 16 років роботи відкрила двері для 51 дитини, розповіла про те, як здійснила справжню рятувальну місію за кордоном. На початку великої війни, супроводжуючи своїх вихованців в евакуацію до Іспанії, вона познайомилася в транзитному пункті в Ужгороді зі знедоленим хлопчиком Степанком, який благав забрати його до себе. Жінка не змогла забути ці дитячі очі: згодом дізнавшись, що хлопчика з сестричкою евакуювали до Німеччини, Світлана без вагань зібрала документи і полетіла туди, аби офіційно прийняти їх у свою сім’ю і привезти додому в Україну.
За словами ініціаторів, формат «Живої книги» створює простір для відкритої розмови про досвід, який часто залишається невидимим для суспільства. Такі зустрічі допомагають не лише руйнувати стереотипи щодо сімейних форм виховання, а й показують, що підтримати дитину може звичайна людина – через патронат, прийомне батьківство, опіку чи усиновлення.
«Жива книга» проводиться із 2024 року та вже побувала в 15 областях України. Наразі це вже 18-ий захід, який об’єднав навколо 6 «живих книг» понад 80 осіб. Захід відбувся в межах проєкту «ПОВЕРНЕННЯ: Україна – родина – дім», який реалізується спільно Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ), МБО «Партнерство «Кожній дитині», Міністерством соціальної політики, Державною службою України у справах дітей, Національною сервісною службою України та Координаційним центром із розвитку сімейного виховання та догляду дітей за фінансової підтримки Ірландської допомоги розвитку та уряду США.
