На Переяславщині 18 квітня віддали останню шану жителю села Мала Каратуль Миколі Ступаку, який загинув від рук російських окупантів, захищаючи незалежність України, повідомляє Proslav.
Микола Ступак служив командиром 3 механізованого відділення 12 механізованої роти 4 механізованого батальйону. Життя захисника обірвалося під час виконання бойового завдання поблизу села Роздолівка Донецької області внаслідок мінометно-артилерійського обстрілу. З того дня його вважали зниклим безвісти, аж поки не евакуювали тіло з поля бою.
Після кількох днів тривожного очікування і віри в диво 15 квітня рідним Миколи Борисовича повідомили страшну звістку.
На рідній землі Героя зустрічали на колінах, вклоняючись його подвигу. Заупокійну літургію провели у Храмі Воскресіння Христового в Переяславі. Попрощатися прийшли рідні, близькі, друзі, представники влади та небайдужі громадяни.
– Воістину тяжкий хрест випав на долю нашої держави, – зазначив під час проповіді священнослужитель Іван Бобітко. – Сьогодні подібно Христу наш український народ виходить на свою Голгофу. Багатостраждальною тернистою дорогою проливається кров неповинних людей. Кров’ю наших мужніх синів і дочок омивається наша українська земля. Ми свято віримо, що ця війна буде остаточною, вирішальною і майбутні покоління, наші діти ніколи не чутимуть про це страшне горе, біль і втрати.
До спільної молитви за упокій душі воїна долучився міський голова Переяслава Вячеслав Саулко:
– Ледь не щодня духовенство відспівує наших захисників, це страшне горе. Порожнеча в душі, лише лють і ненависть до російських загарбників, до цих нелюдів. Хочеться запитати – чому ця частина України у вогні, в крові? Сотні тисяч людей втратили свої домівки, але найстрашніше – це втрата життя. Я дивлюся на портрет Миколи – йому б ще жити і жити… Ми маємо завжди пам’ятати. Герої не вмирають, поки в наших серцях живе пам’ять про них.
Далі траурний кортеж вирушив у Малу Каратуль Ташанської громади, де народився й виріс Микола Ступак. Староста села Валерій Ходько жив з ним по сусідству, каже, що він фактично виріс на його очах. Валерій Володимирович згадує захисника добрим, щирим, працелюбним чоловіком. Розповідає, що він був вправним майстром з ремонту вікон. У воїна залишилися батьки, дружина Віта та двоє дітей – донька Влада та син Дмитро.
Український стяг, яким була вкрита домовина Героя, передали родині, як символ держави, за яку він віддав життя. Під Державний Гімн та гучні залпи військового салюту бійця поховали на місцевому кладовищі.
