Рівно шість років тому, 14 січня 2016 року, у Переяславі, на 41-му році життя, раптово помер Ярослав Потапенко – історик, професор, викладач місцевого університету, активний учасник Революції Гідності та волонтер який допомагав українському Сходу. За життя написав кілька книг, захистив дві дисертації, мав більше ста публікацій у наукових збірниках, писав публіцистику.
«proSLAV» згадує про видатного земляка у спогадах його учня, нашого журналіста Максима Левченка:
З Ярославом Потапенком нас познайомила Революція Гідності, живими очевидцями чи безпосередніми учасниками якої, тою чи іншою мірою, була більшість з нас. Пригадаймо хоча б недільні «Народні віче» в центрі Переяслава – вони завжди були багатими на глибокі полум’яні промови Потапенка, що, здавалося, були здатними розбудити навіть самі приспані серця земляків. Переконливість у словах, впевненість та чоловіча рішучість у діях, надійність у справах – усі ці риси вирізняли Ярослава з-поміж когорти людей якісного штибу, яких, за свою багатовікову історію, сповна виплекала переяславська земля.
Він дійсно був моральним авторитетом для проукраїнсько-налаштованої когорти містян, своїх колег, і чи не найбільше – для всіх поколінь студентів колишнього історичного факультету Переяславського університету. Я згадую нетипові і креативні, незрідка достатньо позаакадемічні, заняття, які проводив Ярослав Олександрович. Потапенко вважав, що теоретичний матеріал завжди можна прочитати в підручниках, а у відведені розкладом години доречно говорити про те, що Україна і світ переживають просто у цю мить. На викладацький стіл завше лягала фахова і якісна періодика та численні змістовні монографії, а напередодні спільно обиралась тема майбутньої розмови. Зустрічі проходили у форматі бесід-обговорень, на які ми готували ті самі, знайомі абсолютно всім його студентам, творчі роботи найрізноманітнішої тематики: «Україна: дві амбівалентності», «Російська пропаганда у комічному вияві (написати власний випуск російських новин)», «Коли порох відсирів…», «Причини тотальної маргіналізації молоді» – ось лише кілька тем, що пригадуються мені як творчі завдання, нотатки з яких і досі зберігаються в моїх зошитах з його предметів, і без написання яких я навряд чи був би тим, ким є зараз. Усім нам, очевидно, було б цікаво дізнатися, що сказав би Ярослав Олександрович сьогодні про все що відбувається з нашою країною і світом. Але, на жаль, нам вже ніколи не почути цих думок у його авторській риториці і подачі.
Аналітичне мислення, український погляд на світ, людиноцентризм, важливість історичної пам’яті, побудова планів на майбутнє, і саме головне – активна особиста суспільно-політична участь кожного викладача та студента в житті України. На цих засадах він виховував своїх студентів, зокрема політологів. Саме на таких позиціях він стояв у спілкуванні зі своїми колегами. Його завжди вистачало для всіх, і раптом його не стало. Втрата Потапенка – незагоювана особисто для мене, університету, всього нашого міста та держави.
Не забудуться й безпосередні протестні дії, різноманітні суспільно-політичні події, які впродовж кількох пост-майданних років ми переживали разом з Ярославом Олександровичем. Слід згадати й весну 2014 року, коли з ініціативи Потапенка у місті було сформовано загін «Самооборона Переяславщини», що складався з небайдужих містян та парубоцького студентства.
Саме Ярослав Потапенко був рушійною силою започаткування у Переяславі, навесні 2014 року, волонтерської ініціативи «Серця Переяславщини», що, подекуди, й донині забезпечує всім найнеобхіднішим земляків, які перебувають на українському Сході. ГО «Майдан Переяславщини», яку він співзаснував та очолював, є беззаперечним свідченням того, що він був і лишається тим магнітом щоякий поєднував навіть найнепоєднуваніших між собою людей. Прикро, що зараз вони, здебільшого, знову розрізнені.
Пам’ять про Ярослава Олександровича та результати його земного шляху отримують продовження у поширенні його численних праць та монографій, закладених ним науковій та спортивній школах. Він завжди з нами у назві перейменованої вулиці, турнірі з кікбоксингу, Літературному товаристві й науковому конкурсі, заснованим і названим на його честь. Його незримий погляд та присутність відчувається й нині. Його очі так само проникливо дивляться на нас з фотографій, з граніту на його могилі.
Складно пояснити, чому доля та Бог так несправедливо забрали його від нас у самому розквіті сил та можливостей. Забрали в той суспільно-політичний час, коли його фізична присутність була б такою бажаною і необхідною. Кажуть, Бог дає осилити кожній людині рівно стільки, скільки вона спроможна на своєму життєвому шляху. Певно, на небі Богові теж потрібні молоді і вольові вартові української нації, інакше як пояснити, чому шість років тому все сталося саме так…
Згадаймо в цей день добрим словом та щирою молитвою невтомного земного та небесного вартового української нації та її інтересів, передаваймо з покоління в покоління його мудрі наукові та публіцистичні заповіді, звіряймося з його прикладом у своїх державотворчих та житейських справах. Будьмо гідними продовжувачами праведної справи, яку розпочали кращі сини нашої Батьківщини!
