Житель Переяслава Борис Романенко 14 липня відзначив 90-річчя. Він досі їздить на мотоциклі, порається по господарству, сам куховарить і вражає енергійністю, життєлюбством і почуттям гумору. Журналісти Proslav поспілкувалися з Борисом Яковичем напередодні ювілею.
«Батько забрав мене од матері, бо вона жила дуже бідно»
Без зайвих лестощів, на вигляд імениннику важко дати більше 70 років. У своєму поважному віці чоловік на своєму мотоциклі мчить і до дачі на Козинських горбах, і до магазину, й на базар. Родина в дідуся велика: три доньки, троє онуків, четверо правнуків, але живе він сам. День народження – чудовий привід зібратися усім разом за одним столом, поговорити, посміятися. Спілкуватися і жартувати Борис Якович дуже любить і з охотою розповідає про своє життя.
– Про мене можна книжку написать, – з гордістю розпочинає ювіляр. – Я народився в селі Пологи-Чобітьки колишнього Переяславського району в 1934 році. Мій батько Яків Прокопович Романенко був головою колгоспу в селі Комарівка, а мама Лукина – простою робочою. Коли батьки розлучилися, батько не хотів, щоб я остався з матір’ю, бо вона жила дуже бідно. Він одружився вдруге і забрав мене до себе у Комарівку. Мачуха Євдокія теж мала високу посаду – була керівником сільради.
Борис Якович жартує: він може забути, що робив учора, але дитинство пригадує до найменших дрібниць. Не стерлися з пам’яті й воєнні роки.
– Коли почалася війна, батька направили збирати врожай. Німець тоді ще не захватив нашу територію. А ми з мачухою і її сином Василем поїхали в тил – отступали од німця. Тільки ми переїхали, і німець уже там, звідки ми втікали. Зимували у Воронежі, поки його німці не захватили. Коли німець піджав, перебралися у Саратов. Нас переправили через Волгу і наші трактори там робили, сіяли, обробляли землю, вбирали врожай. Мені ще не було десяти років, а я вже на причіпному комбайні возив зерно. Бо нікому було – війна, чоловіки на фронті. Мого зведеного брата вже тоді забрали на фронт – він був 1925 року – і через рік вбили. Коли звільнили Київську область, нам за Волгу прийшло сповіщення, що мого батька розстріляли. Ми дізналися, що коли його направили на уборку врожаю, він пішов провідувать рідну сестру в Пологи-Вергуни. На луках його схопили поліцаї і продержали в поліції у Переяславі три тижні. А тоді вивезли до музею під відкритим небом і постреляли. Так я остався з мачухою.
«Погрузили в машину й повезли у Київ. Отак тоді було – нас не питали»
Стосунки з мачухою не дуже ладилися, каже Борис Якович. Після війни вона відправила хлопця жити до рідного дядька в Натягайлівку, звідки був родом і його батько.
– У Натягайлівці була батькова родня і мене там у колгоспі взяли в патронати. Я ходив у школу, мене одягали, давали харчі. Мачуха прийшла одного разу до дядька Романа, бачить, що я нормальний. Він не мав права віддать мене без рішення правління колгоспу. Але мачуха вмовила, бо їй треба був помічник. Забрала вона мене назад у Комарівку. А я ж дитина – 15 років мені було – керували мною хто як хотів. Дрова рубав, овечок пас і що я тільки не робив.
Якось одного дня приїхала в село машина, зловили мене і привезли у Переяслав. Із сіл понавозили пацанів мого віку, погрузили й повезли у Київ. У більшості не було батьків, бо загинули на фронті. Ми ще не знали куди саме нас везуть. Повели в баню, передягнули і ось я вже вчуся у ФЗО № 27 (професійно технічне училище). Отак тоді було – нас не питали. Рік я там пробув і вивчився на будівельника. Робив у Києві, а далі направили в москву. Працював камінщиком, штукатуром, будував житлові будинки. А вони он нам що тепер роблять. Звідти я попав у місто Канаш Чуваської Республіки. Такий був закон – після ФЗО відробить два роки, але додому в Київ не пускали, а тільки по росії. У моїй бригаді я один був українцем, але ставлення до мене було хороше. Тоді всі були однакові. Бригадир мій був татарином, він мені став мов батько. Півтора року я пропрацював у Чувашії й у 1953 році призвали мене у армію. Чотири роки прослужив на Чорноморському флоті в місті Севастополь, яке тепер зайняли росіяни.
Після закінчення служби Борис Якович повернувся на Батьківщину. Закінчив у Переяславі школу механізації і влаштувався до колгоспу в Комарівку, де колись головував його батько. Там зустрів майбутню дружину Галину Федорівну, в дівоцтві Семеніст, яка працювала дояркою. У 1958 році вони побралися й народили трьох доньок – Лідію, Ларису й Наталю. Молодша народилася вже у Переяславі, бо з рідної Комарівки у 1967 році їх примусово евакуювали.
«Яка там природа була – не передать. На дорозі калюжа була й то там риба плавала»
Вже понад пів століття під водами Дніпра лежать близько 20 населених пунктів, зокрема десять сіл неподалік Переяслава: Андруші, В’юнище, Городище, Зарубинці, Козинці, Комарівка, Монастирок, Підсінне, Циблі, Трахтемирів. Причиною стало будівництво каскаду гідроелектростанцій та водосховищ на Дніпрі. Для спорудження Канівської ГЕС у середині 70-х років Канівське водосховище заповнювали водою. Мешканців сіл у зв’язку з плановим затопленням виселили, а їхні домівки та місцеві архітектурні пам’ятки – знесли.
Людям було важко покидати обжиті місця, але діватися нікуди. Борис Якович не приховує, що душа досі болить за Комарівкою:
– До чого красива там була природа – не передать словами. І гриби, і ягоди, і риба всяка водилася. У каждого в березі риба була у копанках, даже на дорозі калюжа води була й то там риба плавала. А тепер? І шо та риба коштує зараз? Дуже жалко було. Все пішло під воду.
Багато років Борис Романенко пропрацював в охороні на телефонно-телеграфній станції (ТТС), а у вихідні підробляв будівельником і звів оселі для багатьох земляків. Брав участь у будівництві Циблівського шпиталю.
«У шість ранку вже на ногах, бо в мене є живность»
Шостий рік Борис Якович живе сам – відколи дружина пішла з життя. Майже щодня його навідують доньки й онуки, але дідусь і сам може дати собі раду.
– Я сам веду хазяйство. У шість ранку вже на ногах, бо в мене є живность – кури, собака. Вмію зготувати борщ, суп, кашу. Маю шість соток городу, то сам сапаю, поливаю, підгортаю картоплю. Важкувато, бо погано ноги ходять. Але мій мотоцикл з коляскою мене виручає. Я без нього як без рук. Голова то тямить, а це найголовніше!
Секрет довголіття простий, каже дідусь. Мінімум стресів, побільше фізичної праці, сонця й свіжого повітря.
– Я діабетчик і тиск у мене, але я піддержую себе. То я так і вигляжу, що люди кажуть: «Хіба це цьому діду 90?», – усміхається ювіляр.
