Сьогодні, 8 червня, Переяславщина провела в останню земну путь Василя Бєльченка – Героя, який повернувся додому «на щиті» після тривалого часу болю та невідомості. Життя бійця обірвалося на Курщині під час виконання бойового завдання. Йому назавжди 38 років.
«Ти ж обіцяв мені, що повернешся», – крізь сльози біля вкритої національним стягом домовини промовляє мама полеглого Героя Ольга Іванівна.
Василь Бєльченко народився 8 серпня 1986 року на Кубані. Ще маленьким він разом із родиною переїхав на Переяславщину, яка стала для нього рідним домом. Хлопець зростав і жив у селі Веселе, а школу закінчив у Стовп’ягах. Згодом Василь створив власну сім’ю. Разом із коханою дружиною Альоною виховував двох синів: старшому Єгору зараз 14 років, а молодшому Давиду – 7. Чоловік працював на підприємстві «Наша Ряба».
Староста Стовп’язького округу Наталія Єфіменко згадує його як світлу, щиру, добру, спокійну та чуйну людину. У пам’яті односельців він назавжди залишиться турботливим чоловіком, люблячим батьком, а ще вправним, працьовитим господарем із «золотими руками», який чудово знався на ремонтних роботах. Василь безвідмовно приходив на поміч і відгукувався на будь-яке прохання сусідів.
Василь Бєльченко був одним із тих, хто без вагань став на захист своєї сім’ї, рідної землі та українського народу. 3 травня 2024 року він був призваний до лав Збройних Сил України І відділом Бориспільського РТЦК та СП Київської області.
Він мужньо боронив країну на посаді гранатометника 2-го десантно-штурмового відділення 1-го десантно-штурмового взводу 7-ї десантно-штурмової роти 2-го десантно-штурмового батальйону (військова частина А2582) 82-ї окремої десантно-штурмової бригади.
Залишаючись до останнього подиху відданим Військовій присязі та Українському народу, Василь загинув 12 серпня 2024 року в бою поблизу населеного пункту Свердліково Суджанського району Курської області. Довгий час родина жила в надії, болю, очікуванні та молитвах. Лише згодом тіло полеглого Героя вдалося повернути на рідну землю в рамках репатріації.
Заупокійна літургія відбулася у Свято-Успенському соборі міста Переяслав. У спільній молитві присутні просили в Господа спокою для душі загиблого воїна і сили для всієї нації – у єдності продовжувати боротьбу за незалежну та вільну державу.
У своїй промові священник ПЦУ отець Іван Поліжак звернувся до громади з проникливими словами:
«Коли людина входить у тунель, і там темно, страшно, лунають незрозумілі звуки – є ті, хто зупиняється на самому початку, сідає і чекає, що все скоро закінчиться. А є люди хоробрі, які нічого не бояться і йдуть до кінця, адже знають, що там є світло. Саме такими хоробрими людьми є наші захисники, які поклали своє життя на вівтар нашої свободи. Ми маємо дивитися на їхню хоробрість і йти вперед. Хтось іде воювати зі зброєю в руках, хтось допомагає духовно, підтримує морально, робить добрі справи тут, у тилу – це і є наш рух до перемоги, до світла.
Проте більшість із нас інколи поводиться так, ніби ми ввійшли на початок тунелю, сіли й думаємо: або нас хтось виведе, або цей тунель сам по собі зникне. Ні, він не зникне, якщо ми не докладатимемо зусиль. Ми знаємо, що ворог – це зло. Зло нападає, а ми захищаємося. Найголовніший захист – це наші воїни, які стоять на рубежах. Але є захист і від нас: кожної матері, сестри, доньки… Кожна щира молитва – це духовний щит. Кожен воїн у найтяжчих ситуаціях відчуває, чи моляться за нього. Бог часто якимось дивом рятує їх і виводить із самого пекла бою завдяки цій підтримці.
Ми повинні схиляти голови перед рідними, які виховали такого сильного титана. Маємо дякувати йому за те, що він віддав своє життя заради нас. Бо Господь сказав, що немає більшої любові, ніж коли хтось покладе своє життя за ближніх своїх. Молимо Бога, щоб Він оселив душу нашого воїна серед світлих ангелів, які охоронятимуть нас від усякого зла. А ми маємо приходити до храмів, молитися і дякувати, адже велика сила криється у нашій молитві».
Зі словами глибокого співчуття та вдячності за жертовність Героя до родини звернувся голова Переяславської громади Вячеслав Саулко:
«Сьогодні ми в останню путь проводжаємо нашого Героя – воїна, який віддав найдорожче: своє життя за свободу і незалежність України, за свою сім’ю та родину, за кожного з нас, хто зараз стоїть у цьому храмі. Я хочу висловити найщиріші співчуття найближчим та рідним. Ваш чоловік, син, брат і батько загинув. Загинув, але пам’ять про нього завжди житиме в наших серцях.
Ми ніколи не пробачимо і ніколи не забудемо ворогу всього, що він наробив у нашій країні. Ця війна почалася сотні років тому, і вона не закінчиться, поки ця нечиста чорна сила буде поруч з Україною. Ми повинні це пам’ятати. Немає такої нації, як Росія. Це збрід нелюдів, життєве покликання яких лише одне – красти, вбивати і ґвалтувати.
І що було б з нами, якби не такі наші хлопці, як Василь? Я дякую йому, як дякуємо сьогодні всі ми за те, що він там, на передовій, дивився ворогу і смерті просто в очі, а за своєю спиною захищав Україну. Дякуємо тобі, воїне. Дякую тобі, Герою, за твій безсмертний подвиг».
Схиливши коліна, громада вшанувала Героя під тужливу мелодію «Гей, плине кача», яка стала символічним гімном пам’яті про мужніх та вірних синів України, котрі ціною власних життів творять її історію. Далі жалобний кортеж із тілом полеглого вирушив у село Веселе до місця його останнього спочинку.
Схиляємо голови перед світлою пам’яттю Героя. Дякуємо за його жертовність, за захист, за відвагу. Герої не вмирають. Вічна пам’ять та слава!
