Переяславські некрополі, що охоплюють історію від давньоруських курганів до сучасних меморіалів, стали маршрутом авторської прогулянки сімома кладовищами міста – спробою крізь призму 13-річного проживання в Переяславі та досвід оглядів столичних кладовищ, де покояться найвідоміші українці, відшукати тут у поминальні дні імена тих, хто творив обличчя нашого краю. Proslav запрошує вам у некрополістичні мандри які не є вичерпним реєстром, а радше випадковим і суб’єктивним зрізом пам’яті, де в об’єктив потрапляли постаті, чиї долі самі «гукали» з-поміж надгробків.
Чому кладовища покликали нас у мандри?
Кладовища у поминальні дні мають аромат свіжої фарби, перших весняних квітів, плавленого воску свічок і ладану. І ні, ми не прийшли сюди перевіряти чи всі встигли прибрати могили або відвідати рідних – за спостереженнями на 95% території всіх цвинтарів міста було прибрано, на могилах захисників майоріли нові прапори, майже не було нових пластикових букетів – радше не всі люди ще встигли позбутися старих букетів, хоча більшість вже висіяла або принесла свіжі, живі квіти.
Ми спробували не просто коротко переповісти історію кладовищ міста, а й з-поміж тисяч імен і портретів відшукати ті, котрі з великою вірогідністю впізнають переяславці – це почесні жителі міста та громади, науковці, підприємці та ті, хто пішов у засвіти але залишив по собі добрий спогад і вагомий слід в історії краю, подекуди закарбувався на сторінках нашого видання за життя. Ми навмисне зробили це саме у поминальні дні, аби ніхто не звинуватив нас у спробі спекулювати на пам’яті чи застати місця останнього спочинку відомих містян у не належному вигляді.
Історія та поховання на кладовищі у мікрорайоні Карань/Трубайлівка
Свою мандрівку автор почав з відвідин старовинного кладовища в мікрорайоні Карань, розташованого на історичному плато лівого берега однойменної річки, який є літописом поселення, що розвивалося з XVIII століття як маєток родини Вішневських.
Виникнувши ще у часи кріпацтва для потреб місцевих селянських родів (Лисенків, Шаповаленків та інших), некрополь залишається діючим і сьогодні, зберігаючи традиційну родинну структуру поховань та східну орієнтацію могил.
Окрім цивільних поховань, що відображають тяглість поколінь від давніх візницьких часів до входження села у склад міста, на території розташована братська могила 16 воїнів-визволителів 1943 року та цегляна каплиця, зведена у 2002 році за ініціативи Ірини Присіч. Некрополь поєднує в собі пам’ять про першопоселенців, героїку Другої світової війни та сучасні духовні традиції переяславської громади.
На момент приїзду, на, порівняно, невеличкому і затишному цвинтарі лишалося лише кілька людей, які люб’язно запропонували допомогти якщо я шукаю когось конкретного. Обійшовши багато поховань, у яких знайшли вічний спочинок багато переяславців, підприємців чи родичів відомих для міста людей (як тут, так і надалі ми не привертатимемо уваги до їх могил – прим.авт.) особливий щем викликала могила навічно п’ятирічного Кирила Тлявова, чиє життя трагічно обірвалося у 2019 році внаслідок фатальної необережності правохоронців у поводженні зі зброєю.
Ця історія вийшла далеко за межі локальної трагедії, спровокувавши хвилю масових протестів по всій Україні та ставши символом боротьби суспільства за справедливість і відповідальність – увесь цей час наша редакція і автор цих рядків слідкують за перебігом цієї справи. І донині для Переяслава спочинок маленького Кирила залишається болючим нагадуванням про крихкість дитячого життя та безвідповідальність у поводженні зі зброєю декого з тих, від кого населення чекає захисту.
Кладовища мікрорайону Борисівка: історія цвинарів та хто там похований
Кладовища мікрорайону Борисівка ведуть свій літопис із першої чверті ХІХ століття, коли на землях економії Василя Кодратьєва (Кондратьєва) поблизу історичного хреста 1664 року почали ховати місцевих селян та представників дворянських родин. Після зведення церкви у 1839 році тут сформувався унікальний некрополь, де поруч із простими мешканцями (зокрема родом отамана Чорного – Гаврила Куреди) спочивали власники навколишніх хуторів Кодратьєви та Лістовничі, чиї склепи, на жаль, не збереглися до нашого часу.
Протягом ХХ століття кладовище стало спільним для жителів Борисівки, Глибівки та Святилівки, зберігаючи традиційне родинне групування могил, а його трагічну сторінку складають братська могила 25 воїнів-визволителів 1943 року та пам’ятник лейтенанту Івану Рикову.
Із відносно нових поховань людей, яких можуть знати переяславці, тут могила багаторічного настоятеля Церкви Святих Бориса і Гліба, протоієрея Анатолія Михневича, який помер 20 жовтня 2021 року і спочив зовсім неподалік храму.
Сучасний розвиток мікрорайону позначився відкриттям на початку 1990-х років нового кладовища на правому березі Альти. Тут, на відміну від старої частини, поховання здійснюються за чітким лінійним принципом – нині першою лінією на ньому є могили полеглих у горнилі російсько-української війни, зокрема Віталія Савченка, Богдана Янути, Ігоря Лихоти, Максима Яроша, Олександра Савчука, Олега Іванова, Олександра Павленка.
Колишній міський голова та видатний вчений і музикант: хто похований на кладовищах у мікрорайоні Бабачиха – на Андрушах
Попід Альтою спускаємося до загальноміського кладовища, відоме сьогодні як Ново-Андрушівське, постало на прадавніх землях Бабачихи внаслідок масштабного переселення мешканців затоплених Канівським водосховищем сіл (Андруші, Козинці, Підсінне) наприкінці 1960-х років.
Цей некрополь, що бере свій початок від поодиноких дворянських поховань родини Вєтрових XIX століття, став місцем масового перепоховання останків предків, вивезених із зони затоплення спеціальними бригадами.
На відміну від традиційних переяславських цвинтарів, воно вирізняється чітким прямокутним плануванням секторів та відображає еволюцію надгробної культури – від залізних хрестів до сучасних гранітних меморіалів.
Нині тут спочивають тисячі людей, які творили історію міста та виборювали незалежність України, зберігаючи тяглість пам’яті про втрачену під дніпровськими водами спадщину краю. Назвемо імена декого з похованих тут та покажемо їх могили:
На початку цього року наш сайт розповідав про те, що громада втратила Івана Якименка – почесного жителя Переяславської громади та колишнього міського голову Переяслава (2006–2010). Його шлях – це приклад відданості рідному краю: від викладача та інженера до відповідального керівника міста, за чиєї каденції було закладено фундамент сучасної інфраструктури та встановлено знакові пам’ятники, зокрема на честь 1100-річчя Переяслава та жертв Голодомору.
Іван Петрович запам’ятався громаді не лише як ефективний управлінець, а й як глибокий знавець історії та краєзнавець, автор монографії «Положаї крізь віки» та активний учасник збереження культурної спадщини. Навіть після завершення політичної кар’єри він залишався моральним орієнтиром для міста, очолюючи ГО «Відродження Переяслава» та підтримуючи ініціативи з увічнення пам’яті видатних переяславців, зокрема Михайла Сікорського.
Його багаторічна праця була відзначена численними державними нагородами, але найголовнішою цінністю для нього завжди залишався розвиток та добробут рідної громади.
Дещо вглиб можна віднайти могилу видатного переяславського науковця, музиканта та педагога-подвижника Григорія Верби, чиє ім’я стало символом глибокого інтелектуального та духовного служіння громаді. Понад пів століття він присвятив розбудові освітнього простору міста, пройшовши шлях від викладача педагогічного училища до знаного вченого місцевого університету.
Переяславцям він запам’ятався насамперед як невтомний захисник спадщини Григорія Сковороди: за десятиліття титанічної праці він дослідив понад 4 000 біблійних цитат у текстах філософа, створивши унікальну монографію «Ключ до християнської філософії Григорія Сковороди», яка виправила численні помилки попередніх видань.
Окрім наукового внеску, Верба залишив слід у серцях містян як талановитий скрипаль, керівник хорів та щирий патріот рідного краю, який навіть у назвах вулиць Переяслава вмів відшукати живий зв’язок епох. Його життєве кредо – ніколи не принижувати людську гідність – та мужність, з якою він до останнього подиху продовжував наукову роботу, зробили його моральним авторитетом для багатьох поколінь переяславських студентів і колег.
Творці, митці та лікарі: хто похований на Заальтицькому цвинтарі
Надалі поспішаємо на Заальтицьке кладовище, офіційно засноване на Вітряній горі 11 травня 1830 року за ініціативи священника Олександра Нестеровського. Воно є унікальним історико-меморіальним об’єктом, що зберігає пам’ять про найрізноманітніші верстви переяславського соціуму.
Окрім автентичного засновного каменя та вцілілого родинного склепу-каплиці купців Марченків, цей некрополь став місцем спочинку для арештантів, військовополонених різних конфесій, сиріт та безіменних жертв Голодомору 1933 року.
Територія містить знакові групові поховання, зокрема меморіали розстріляним євреям, воїнам-визволителям Другої світової війни та курган пам’яті жертв комуністичного режиму, а також специфічний єврейський сектор із перепохованнями зі старого цвинтаря.
Попри втрату дерев’яної Миколаївської церкви та неодноразове розширення площі (останнє – у жовтні минулого року), Заальтицьке кладовище залишається цілісним літописом Переяслава, де в межах традиційного східного планування об’єднані долі тисяч людей: від священнослужителів і митців до борців за незалежність. Назвемо імена декого з найвпізваніших містян похованих тут.
Буквально біля центрального входу на цвинтар, ліворуч, знайшов свій останній земний припинок Михайло Сікорський (1923–2011) – видатний український музейник, Герой України та корифей, який перетворив Переяслав на унікальне «місто музеїв», відоме далеко за межами країни. Очоливши місцевий історичний музей у 1951 році, він присвятив 60 років свого життя збиранню та збереженню національних скарбів, створивши за цей час 27 музеїв.
Головним його досягненням став Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав», де за його ініціативою було розбудовано один із перших в Україні музеїв просто неба. Колеги та сучасники пам’ятають Михайла Івановича як людину феноменальної енергії та скромності: він особисто доглядав за музейними територіями й мав такий високий моральний авторитет, що люди з усієї країни довіряли йому найцінніші родинні реліквії.
Завдяки його настирливості та вмінню переконувати владних посадовців, Переяслав зберіг свою історичну ідентичність і став провідним туристичним центром. Для громади Сікорський залишився «хранителем часу», символ вічного зв’язку поколінь та невичерпної любові до української історії.
Навпроти увагу привертає погруддя красивої жінки.Тут спочиває Лідія Сокур – знана у Переяславі юристка, підполковник внутрішньої служби у відставці та багаторічна супутниця життя колишнього міського голови Григорія Сокура. Протягом 15 років вона присвятила себе службі в органах внутрішніх справ, пройшовши шлях від слідчої до керівниці міжрайонного відділу виконання покарань, а з 2002 року успішно працювала приватним нотаріусом.
Переяславцям Лідія Федорівна запам’яталася не лише своєю професійністю та принциповістю, а й як завзята театралка та громадська активістка, яка щиро любила мистецтво й регулярно організовувала для земляків поїздки до кращих театрів столиці. Її передчасний відхід у віці 67 років став для громади втратою жінки сильного характеру, високої культури та глибокої відданості своїй справі.
Самобутнім є й пам’ятник на могилі Миколи Андрієнка – видатного архітектора, почесного жителя Переяслава та щирого патріота, який присвятив життя розбудові та осучасненню рідного міста. Протягом 12 років він обіймав посаду головного архітектора, ставши ініціатором значного розширення територій міста та розчистки русла річки Альта.
Переяславці завдячують йому появою одного з головних осередків дозвілля – Центру культури і мистецтв (колишній НЦК «Зустріч», про який є окрема розповідь нашого сайту), який він не лише спроектував і збудував, а й очолював протягом семи років. Микола Андрієнко запам’ятався громаді як професіонал столичного рівня, що прагнув вивести Переяслав із статусу провінції, та як людина безмежної самовідданості, чиє негласне кредо звучало: «Все для Переяслава та його жителів – нічого для себе».
Трішки вглиб правої частини цвинтаря похована Ганна Самутіна – видатна Заслужена художниця України, чий життєвий і творчий шлях став невід’ємною частиною культурної історії Переяслава. За своє життя мисткиня створила понад 400 картин, проте її талант проявився у надзвичайному різноманітті жанрів: від гобеленів і кераміки до книжкової графіки та монументальних мозаїчних панно.
Останні 20 років життя художниці минули в Переяславі, і саме цей період мистецтвознавці вважають найбільш плідним у її кар’єрі. Самутіна була щирим меценатом своєї громади, подарувавши місту велику кількість авторських робіт, які згодом стали основою її мистецького спадку в комунальній власності.
На знак вдячності за внесок у розбудову духовності міста, у травні 2024 року на фасаді будинку, де жила майстриня, було відкрито меморіальну дошку, що вшановує її як творця національної культурної спадщини.
У кількох десятках кроків від центральної алеї ліворуч покоїться Михайло Литвиненко – легендарна постать в історії Переяслава, людина виняткової багатогранності, Почесний громадянин міста та кавалер Ордена «За заслуги» III ступеня. Він прославив рідний край як видатний спортсмен-ветеран, здобувши численні золоті медалі на чемпіонатах світу та Європи з метання молота й штовхання ядра, та як майстер-кондитер, чиїми авторськими тортами захоплювалося не одне покоління містян.
Проте особливе місце в серцях переяславців він посів як «зимовий чарівник»: з 1970-х років Михайло Галактіонович власноруч створював велетенські льодові та снігові скульптури на головній площі міста, про які позаминулої зими розлого розповідав наш сайт. Його життєвий шлях — це історія атлета, кондитера і митця, який понад усе любив своє місто і вмів перетворювати будні на свято своєю працею, піснею під акордеон та невичерпним оптимізмом.
Ще у різних частинах кладовища знайшли спочинок відомі лікарі краю – надвичайно талановитий лікар кінця ХХ століття Кім-Унсон (за свідченнями очевидців, свого часу з його могили вкрали барельєф)та стоматологВалерій Павловський, а також краєзнавець, почесний громадянин міста у 2008 роціАнатолій Ніколенко.
Митці, спортсмени та підприємці: хто похований на Ярмарковому кладовищі
Після цього поспішаємо на Ярмаркове кладовище яке є унікальним «пантеоном» Переяслава, що засвідчує безперервність міської історії ще з X–XII століть завдяки збереженим давньоруським курганам – «українським пірамідам», які сьогодні потребують особливого захисту від вандалізму.
Цей некрополь, відомий також під назвами Хоминське та Закиєвобрамське гробовище, тривалий час був духовним осередком завдяки церквам «Страшного Суду» та Святого Хоми (зведена меценатом Дмитром Нововим), під криптами яких і нині спочивають відомі купецькі родини.
Територія кладовища відображає багатонаціональний та поліконфесійний склад міста: тут поруч із козацькими й міщанськими родами упокоїлися лютеранські лікарі, католицькі посадовці, жертви Голодомору 1933 року та воїни-визволителі Другої світової війни.
Зберігаючи різноманіття поховальних традицій – від архаїчних кам’яних хрестів до витончених мармурових пам’яток київських майстерень, Ярмаркове кладовище виступає безцінним історико-меморіальним комплексом, що об’єднує тисячолітню генеалогію переяславської громади. З-поміж людей, який можуть пам’ятати ті, хто слідкує за постатями що відіграли важливу роль у житті міста:
Ніна Гаврилюк – видатна освітянка, заслужений учитель України, поетеса та Почесний громадянин Переяслава. Протягом свого понад 50-річного педагогічного шляху вона пройшла шлях від учительки початкових класів до доцента й завідувачки кафедри в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі.
Ніна Степанівна була справжнім духовним наставником творчої молоді: протягом десятиліть вона керувала літературними студіями «Журавлик» та студією педфакультету, допомагаючи молодим талантам знайти свій голос. Її власний поетичний доробок публікувався у престижних часописах та альманахах, а професійна майстерність була відзначена на найвищому державному рівні.
Переяславцям Ніна Гаврилюк запам’яталася як мудрий педагог, тонка лірична душа та людина, яка чверть століття свого життя віддала розвитку вищої освіти в рідному місті, залишивши по собі світлий слід у пам’яті тисяч вихованців.
На Ярмарковому знайшла свій вічний спочинок і яскрава зірка переяславського спорту, майстер спорту та чемпіонка Європи серед кадетів, чиє життя було нерозривно пов’язане з баскетболом Ірина Бикова. Вихована у видатній спортивній родині, вона стала не лише професійним гравцем, а й талановитим тренером вищої категорії, працюючи пліч-о-пліч зі своєю мамою, Заслуженим тренером України Аллою Биковою, у БК «Переяслав».
Ірина запам’яталася громаді як енергійна організаторка дитячого спорту, зокрема обласної дитячої ліги, та як людина, що надихала вихованців власною відданістю справі. Під ігровим номером 13 вона була справжнім прикладом стійкості та професіоналізму на майданчику. Її передчасний відхід у віці 38 років після боротьби з важкою хворобою став великою втратою для всього українського баскетболу, а в пам’яті переяславців вона назавжди залишиться світлою, щирою людиною та самовідданою наставницею юних атлетів.
Серед алей цвинтаря спочиває і Володимир Воловик – визначний переяславський фотохудожник, музейник та активний громадський діяч, який присвятив життя справі національного відродження. Переяславцям він запам’ятався насамперед як талановитий літописець міста: його світлини, путівники та буклети задокументували історію НІЕЗ «Переяслав», зберігши красу та дух рідного краю для майбутніх поколінь.
Окрім творчої праці, Володимир Федорович був непохитним патріотом і впливовим політичним активістом – у 90-х роках він очолював осередки Конгресу національно-демократичних сил та Української республіканської партії, був активним членом «Просвіти» та правозахисних організацій. Його знали як людину честі та глибокої віри в Україну, чия діяльність заклала фундамент для розвитку національної свідомості в громаді та залишила по собі неоціненну візуальну й історичну спадщину.
Спить тут вічним сном і Микола Розовик – знана постать у соціальній історії села Помоклі, який у повоєнні роки обіймав посаду головного лікаря місцевої дільничної лікарні. Він керував важливою медичною установою, що обслуговувала не лише жителів Помоклів, а й сусідні села Виповзки, Строкову та Соснову.
Діяльність Розовика припала на період інтенсивної розбудови медичної інфраструктури села, коли поруч із лікарнею функціонували амбулаторія, аптечний пункт та пологовий будинок. Його праця стала важливою частиною відновлення громади, забезпечуючи надання медичної допомоги сотням селян у непрості часи післявоєнного розвитку та становлення місцевого господарства.
Свій останній земний припинок у Переяславі судилося віднайти й Дмитру Сірику (відомий під радіопсевдонімом Іван Лопата) – талановитому українському радіожурналісту, музичному редактору та добровольцю, який понад 15 років присвятив популяризації української культури в ефірі.
Уродженець Сєвєродонецька мріяв про відновлення українського мовлення на рідній Луганщині й після деокупації територій у 2015 році повернувся до роботи на радіо «Пульс», поєднуючи медійну діяльність із фахом шкільного психолога. Останні роки працював на «Суспільному», де став ментором для колег, навчаючи їх тонкощам роботи зі звуком та ефірною інтонацією. У березні 2022 року він змінив мікрофон на зброю, ставши стрільцем-снайпером. Захищаючи Україну в найгарячіших точках Харківщини та Донеччини, Дмитро загинув під Авдіївкою внаслідок артилерійського обстрілу.
Ще, серед багатьох інших, на цьому цвинтарі спочиває жінка відома у місті як приватна підприємниця і власниця популярного у місті магазину «Наталі», колишня депутатка Переяславської міської ради, людина з активною життєвою та громадянською позицією Наталія Тиха.
Професори УГСП, підприємці, журналісти та фотографи: хто похований на Підварському кладовищі
Наостаок дня ми відвідали кладовище мікрорайону Підварки, засноване не пізніше XVIII століття на теренах колишнього Задовгомостянського форштадту, є одним із найдавніших некрополів Переяслава, що демонструє вражаючу спадковість поколінь козацьких, міщанських та селянських родів.
Осердям цвинтаря є місце спаленої у 1935 році церкви Усіх Святих, де нині встановлено пам’ятні хрести, а його територія зберігає пам’ять про різні епохи: від родинних «кутів» корінних жителів до ділянок переселенців XX століття, ромського сектора та братської могили воїнів-визволителів 1943 року. Некрополь вирізняється унікальними локальними традиціями, які не зустрічаються на інших міських цвинтарях: зокрема, розміщенням іменних написів на західному боці пам’ятників (що пояснюється символічним прощанням імені із сонцем) та стійким звичаєм пов’язувати на могильні хрести рушники як найвищий символ родинної шани.
Поєднуючи в собі архаїку дерев’яних хрестів та сучасні меморіальні форми, Підварське кладовище залишається живим архівом духовної та соціальної історії громади. Тут покоїться багато відомих місту та країні постатей, серед яких:
З правого боку від центрального входу покоїться Остап Левчук – відомий переяславський лікар-отоларинголог, старший лейтенант медичної служби 72-ї ОМБр та Герой, який став уособленням найвищої жертовності лікарського обов’язку. Маючи за плечима досвід порятунку людей у будівлі Консерваторії під час найкривавіших днів Революції Гідності, він без вагань пішов добровольцем на фронт уже 25 лютого 2022 року.
Життя Остапа Михайловича обірвалося 16 березня 2022 року поблизу села Мощун на Київщині: лікар загинув від кулі ворожого снайпера саме під час евакуації поранених, рятуючи інших ціною власного життя. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня, він залишив по собі пам’ять як «лікар від Бога» та людина непохитної позиції, чиїм ім’ям нині названо вулицю в Переяславі.
Історія некрополя навіки закарбувала й постать Івана Стогнія – доктора філософських наук, професора та першого ректора Університету Григорія Сковороди в Переяславі яка стала фундаментальною для освітнього та інфраструктурного розвитку міста. Він присвятив своє життя розбудові вищої школи, особисто ініціювавши будівництво навчальних корпусів, стадіону та славнозвісного «Стогніївського шляху», яким багато років поспіль користуються тисячі містян.
Як видатний науковець, повний кавалер ордена «За заслуги» та почесний громадянин міста, Іван Петрович не лише підготував десятки докторів і кандидатів наук, а й став ідеологом присвоєння університету імені Сковороди. У Переяславі та для нього він працював до останнього дня свого життя. «На землі і на небі разом з Богом і Сковородою», – викарбувано на звороті його пам’ятника.
За кілька десятків метрів від нього похований Ярослав Потапенко – видатний історик, професор та доктор наук, чий життєвий шлях обірвався раптово на злеті у 41 рік, залишивши Переяслав без одного з найпотужніших інтелектуальних «магнітів». Він був не просто кабінетним ученим, а справжнім «вартовим нації»: активним учасником Революції Гідності, співзасновником ГО «Майдан Переяславщини», творцем місцевої «Самооборони» та волонтерської ініціативи «Серця Переяславщини». Студенти згадують його за нетипові, креативні лекції, де замість сухої теорії вони вчилися розпізнавати російську пропаганду та аналізувати виклики сучасності, формуючи власну громадянську позицію.
Сьогодні пам’ять про нього жива не лише в численних монографіях, а й у назві вулиці та щорічних конкурсах і турнірах, а сам Ярослав Олександрович спочиває на переяславському цвинтарі, дивлячись із гранітного надгробка тим самим проникливим поглядом, яким колись запалював серця на народних віче. Його могила стала місцем спочинку людини, яка зуміла довести: справжня історія твориться не лише в книгах, а й особистою участю в житті своєї держави.
Пройшовши трішки далі не можна не помітити могили Миколи Корпанюка – видатний український науковець, доктор філологічних наук та професор університету, чия постать стала символом національного відродження міста. Як один із фундаторів Народного руху та «Просвіти» на Переяславщині, він присвятив життя ідеї соборної України, передбачивши потребу в духовному та військовому захисті держави у своїх фундаментальних працях «Слово. Хрест. Шабля» та «Перунова звитяга нації».
Почесний громадянин міста та активний громадський діяч, Микола Павлович до останнього дня перебував на «ідеологічній передовій»: очолював боротьбу за українську церкву, працював над дерусифікацією топонімів та виховував тисячі студентів у дусі патріотизму. Він залишив по собі спадщину інтелектуальної звитяги та незламної віри у вільну Україну.
Неподалік покоїться Віктор Сокол – відомий у місті фотограф, який десятиліттями закарбовував літопис міста та його університету як перший в його історії фотограф. Він фіксував життя громади ще в доцифрову еру і запам’ятався як митець із унікальним баченням світу, чиї об’єктиви ловили не лише офіційні події чи весілля і пам’ятні дати містян, а й «мікрокосмос» природи, щирі посмішки студентів та неповторні пейзажі Переяславщини.
Його творчий спадок – це тисячі світлин у родинних альбомах, книгах та архівах, завдяки яким цілі покоління переяславців назавжди залишилися молодими, а історія краю отримала своє візуальне безсмертя.
Також тут спочиває Сергій Мевша – відомий переяславський журналіст та громадсько-політичний діяч, який обирався депутатом Переяслав-Хмельницької міської ради. Протягом багатьох років він займав активну позицію в житті громади, висвітлюючи актуальні події міста та представляючи інтереси мешканців у місцевій раді.
Життя Сергія Петровича трагічно обірвалося 29 квітня 2018 року внаслідок збройного нападу біля одного з місцевих закладів. Його загибель стала потрясінням для Переяслава, де він залишив пам’ять як професійний медійник та людина, інтегрована в управлінські та соціальні процеси міста.
Несподіваною для переяславців кілька років тому була і втрата Олександра Михняка – депутат міської ради, успішного підприємця у сфері перевезень та активного громадського діяча. Він запам’ятався землякам як невтомний життєлюб, оптиміст і організатор численних паломницьких та культурних поїздок, завдяки яким студенти, пенсіонери та люди з невеликим достатком мали змогу відвідувати театри й святині України за помірну ціну.
У пам’яті переяславців він назавжди залишився усміхненим чоловіком, який понад усе любив свою родину, рідний край та вмів перетворювати кожну зустріч на свято, влаштовувати поїздки які дарували містянам смак життя і нові враження.
Трагічно обірваним був і життєвий шлях молодого переяславця Дениса Лихна – бортпровідника авіакомпанії МАУ, Героя України (посмертно), який загинув 8 січня 2020 року в авіакатастрофі під Тегераном. Уродженець Переяслава, він навчався у місцевій школі №1 та гімназії, а згодом закінчив аерокосмічний факультет Національного авіаційного університету. Денис присвятив авіації близько п’яти років, пів року з яких працював бортпровідником «Міжнародних авіаліній України».
Колеги та друзі згадують його як надзвичайно життєрадісну, спокійну та професійну людину, яка щиро любила небо та свою роботу. Життя талановитого юнака обірвалося під час виконання службових обов’язків, коли український літак Boeing 737 був помилково збитий іранськими військовими ракетами. У пам’яті переяславців та всієї країни Денис назавжди залишився одним із тих «крилатих героїв», які до останньої секунди дбали про безпеку пасажирів, відійшовши у вічність на злеті свого життя.
Свій спочинок на цвинтарі знайшов і Юрій Глазунов – відомий громадський діяч, правозахисник та директор ПП «Переяслав», чия постать стала символом цілої епохи «революційного романтизму» в нашому місті. Будучи членом української секції Міжнародного товариства прав людини, він завжди ставив захист прав особистості вище за посади чи публічність, ставши негласним архітектором багатьох доленосних подій – від підтримки демократичних сил у 80-х до активної участі в акції «Україна без Кучми», Помаранчевій революції та Майдані Гідності.
Юрій Іванович поєднував у собі рішучість політичного борця, який підтримував лідерів опозиції у найскладніші часи, та щире милосердя волонтера, що опікувався родинами бійців АТО й розвитком дитячого боксу. Його шляхетність та особливе «підварське виховання» назавжди закарбувалися в пам’яті громади. «Жити чесно має стати престижно», – закарбовано у камені життєвий девіз Юрія Івановича.
Чи можна об‘їхати усі кладовища Переяслава за день?
Це цілком реально. Пересуваючись між кладовищами велосипедом і логістично, подекуди, провулками, прокладаючи веломаршрути на те аби дістатися кожного із семи кладовищ і обійти його у форматі «якщо не все, то в більшості», журналісту, без особливого знання території і конкретного плану пересування, знадобилося трішки менше ніж п’ять годин – на кожному з цвинтарів перебував приблизно 15-60 хвилин в залежності від його масштабу. Гадаємо, такого часу цілком вистачить на те, аби вшанувати рідних і близьких вам людей.
Чи збирають цукерки на кладовищах у Переяславі?
Свою некрополістично-розвідницьку веломандрівку автор цих рядків здійснив надвечір, тому зафіксувати таких випадків на власні очі йому не вдалося – за свідченнями очевидців, пік «збирання» припадає по свіжих слідах вдень.
З іншого боку, збирати їх в Переяславі немає сенсу, адже є наддніпрянська (переяславська) традиція, коли рідні і близ ькі померлих пригощають подорожніх пакетиками з цукерками «За Царство Небесне». Або, принаймні, лишають на пам’ятниках і хрестах для всіх охочих і в недосяжності для заблукалих собак. Під час перебування на кладовищах нашому журналісту запропонували такі пакетики двічі.
Від автора: Аби завчасно уникнути запитань накшталт «чому ви показали саме цих людей / для чого це зробили загалом / чому забули про (вставати ім’я і прізвище) / інше зауваження», одразу ж зазначимо, що добірку особистостей для цієї публікації її автор укладав суб’єктивно (зважаючи на 13-річний досвід проживання в місті), а у матеріал потрапили ті, хто трапився на шляху – як це може статися зі звичайним подорожнім, який завітає на ці цвинатрі. Аби, бува, когось не забути ми навмисне не брали до уваги могили наших захисників, чиї могили є на більшості з цих цвинтарів (за винятком декого з тих, хто запам’ятався не тільки захистом України).
Якщо ви знаєте про могили когось, кого б варто було неодмінно згадати у такій добірці, розкажіть про це у коментарях чи скориставшись контактами редакція – можливо, такий матеріал матиме другу частину.
